Під час своєї розмови я не зустрів якогось особливого розуміння, коли описував свої побоювання того, які ускладнення може спричинити в Європі керована більшовиками Росія. У військових колах, як я помітив, панували здоровіші уявлення, але загалом виникало враження, що в Лондоні російську проблему вважають другорядною. Боротьба з Німеччиною далася важко і захопила всю увагу британців, яка тепер цілковито була спрямована на оновлення центральної Європи. Тому наші визвольні змагання, які запобігли поширенню більшовизму в північній Європі, не були належно оцінені. Натомість тут надавали надмірної ваги німецькій експедиції в Фінляндії і пов’язаним з нею перипетіям. Але як сказав мені лорд Роберт Сесіл, Фінляндії в жодному разі не слід боятися російських вимог.
Кілька разів я бачився і з генералом Пулом, командувачем британського війська на узбережжі Північного Льодовитого океану і в Білому морі. Виявилося, що це щирий друг Фінляндії. Окрім того, що ми обговорювали питання, пов’язані з моєю місією, я, як і раніше в військовому міністерстві й Форин-офісі, відверто висловив йому все, що думаю про дії британців, які завербували до Мурманська фінів-бунтівників, а потім зажадали, щоб тим солдатам, які воювали навіть не за британські інтереси, було дозволено повернутися на батьківщину без розслідування їхніх дій. Бунтівники, які скоїли злочини, мусили за це відповісти, а решта, звичайно, вийде на волю. Згодом я виявив, що генерал Пул після нашої першої зустрічі надіслав до військового міністерства і генерального штабу докладний звіт про свій погляд на ситуацію в північній Європі й також обстоював швидке визнання незалежності Фінляндії й надсилання нам харчових продуктів.
Я був вражений, коли у Форин-офісі мені висловили думку, що Фінляндія має віддати Аландські острови Швеції і отримати за це компенсацію в Східній Карелії. Я зробив висновок, що до цього доклали рук шведи — це оприявнилося і під час моєї розмови з послом Швеції в Лондоні, графом Вранґелем. Він сказав, що не бачить іншого розв’язання проблеми Аландів, ніж приєднання цього архіпелагу до Швеції, «для якої посідання його є життєво важливим і до складу якої він завжди належав». Він нагадав мені давнє твердження, що Аландські острови, мовляв, було 1809 року віддано Росії не як частину Фінляндії, а окремо. На це я відповів, що Аланди завжди вважалися частиною Фінляндії, але цей архіпелаг, будучи ключем до Ботнічної затоки, стратегічно важливий і для Швеції, і для Фінляндії, отож треба досягти рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Позиція Швеції щодо нашої визвольної війни загалом і аландського питання зокрема зумовлена, як це не прикро, хибною оцінкою ситуації. Мій натяк на те, що спільна зацікавленість Фінляндії та Швеції в безпеці Ботнічної затоки могла би стати основою для порозуміння, як я помітив, не знайшов підтримки в графа Вранґеля.
Якось я обідав у леді Мюріель Педжет і зустрів там багатьох англійських генералів. «Пророцтво справдилося!» — були її перші слова. «Яке пророцтво?» — здивувався я, і леді Мюріель пригадала мені, що напророкувала мені ясновидиця в Одесі за рік до того. Коли я перебрав у голові все, що зі мною відбулося за рік, мені не лишалося нічого іншого, як визнати, що ота протеже леді дивовижно зуміла тоді підійняти край завіси над майбутнім. Те, що вона сказала тоді про моїх дочок, теж цілковито підтвердилося. Старша стала в Лондоні кармелітською черницею, а молодша щасливо доїхала замінованими водами Північного моря з Франції до Швеції та Фінляндії.
З батьківщини я отримував обмаль звісток. Утім, 14 листопада від уряду надійшла тривожна телеграма про те, що більшовики збирають військо на кордоні, й висловили побажання, щоб у разі початку ще однієї війни я очолив армію. Разом із тим уряд сповіщав, що ситуація з харчами загострилася. Столиця й чимало інших населених пунктів лишилися без хліба.
У телеграмі від 17 листопада я так описав сенатору Стенрууту підсумок своїх перемовин: «Мої розмови з лордом Робертом Сесілом і з чиновниками міністерства закордонних справ та військового міністерства свідчать загалом, що існує глибоко вкорінена недовіра до Фінляндії і що нам слід полишити думку про інтронізацію принца Фрідріха Карла».
У Лондоні один особистий друг принца виклав мені справу приблизно в такому дусі: «Ми знаємо принца досить добре. Він високоосвічений чоловік і дуже симпатизує Англії, але в політиці не мав нагоди продемонструвати, на що він здатний. Ще приязніше ставиться до Англії його дружина, вихована своєю бабусею, королевою Вікторією». Доказом того, що це уявлення, цілком можливо, було правильним, є зокрема випадок, про який розповів мені той самий друг принца Фрідріха Карла. На трапезі при дворі в Берліні принцеса в присутності кайзера Вільгельма вжила вислів «у нас в Англії», і брат-імператор суворо її вичитав. «Але, — вів далі мій співрозмовник, — годі й подумати, щоб Англія дозволила вступ на фінляндський трон зятя кайзера Вільгельма».