17 листопада я отримав телеграму, в якій уряд повідомляв про намір передати керівництво державою регенту і просив мене обійняти цей пост. Цілковито усвідомлюючи відповідальність прийняття на себе функцій голови держави в цей важкий для Фінляндії переломний час, я вирішив погодитися й не усуватися цього разу від того, що вважав своїм обов’язком. У статусі регента я, крім того, мав би змогу рішучіше й авторитетніше провадити перемовини.
Під час розмов у Форин-офісі в мене склалося тверде враження, що фінляндське питання є однією з політичних проблем, які Англії не хочеться розв’язувати без участі Франції, тому я вирішив при першій нагоді поїхати до Парижа. Перед самим від’їздом я прочитав у газетах, що лорд Робет Сесіл вийшов зі складу уряду. Це була неабияка втрата для фінляндської справи.
Завдяки чудовій організації поїздки британською владою я після дороги, що минула з усіх поглядів добре, прибув 24 листопада до Парижа, де мене зустрічав наш неофіційний представник, кандидат юридичних наук Ерік Ерстрем. 27 числа уряд повідомив мене, що парламентські фракції вже домовилися про обрання мене регентом, але з практичних міркувань самі вибори відбудуться аж тоді, як я повернуся на батьківщину. Тим часом, як було сказано, я міг діяти з повним авторитетом регента. Ще мене поінформували, що відбувається оновлення уряду й перелік його нових членів надійде завтра.
Новий уряд було призначено того самого дня, коли я отримав звістку про його оновлення. Кабінет сенатора Паасіківі подав у відставку, і новий прем’єр-міністр, професор Лаурі Інґман, сформував уряд, що складався з 12 осіб, половина з яких були республіканцями, а половина — монархістами. Пост міністра закордонних справ дістався останньому статс-секретареві Фінляндії Карлу Енкелю, одному з нечисленних фахівців у цій галузі. Варто зазначити, що моєю думкою при формуванні складу уряду не поцікавилися. Якби мене було обрано регентом до оновлення уряду, я б, звичайно, сам міг визначити людину, якій би доручив формування уряду. Утім, тут я хочу додати, що згодом мав усі підстави бути задоволеним вибором прем’єр-міністра.
У статусі регента я б, звичайно, міг обстоювати в Парижі фінляндську справу з набагато більшим авторитетом — але ж не годилося ще до призначення діяти з регентськими повноваженнями. А що то були за практичні міркування, які змусили відкласти проведення виборів, — про це я вже не довідався. Утім, я помітив новина мала сприятливий ефект у столиці Франції.
Не дуже на щось сподіваючись, я вирушив на зустріч із впливовим секретарем кабінету міністерства закордонних справ Філіпом Бертло, сірим кардиналом з Орсе, про якого розповідали, що він ставиться до Фінляндії доволі неприхильно. Однак усі прогнози стосовно нього були помилковими. Месьє Бертло поводився дуже ґречно і виявляв велику симпатію до Фінляндії, хоч його й не задовольняла її теперішня політика.
На першій зустрічі між нами виник спонтанний контакт, який уможливив відверте обговорення фінляндських проблем і, наскільки я міг судити, давав надії на сприятливий підсумок моєї місії. Я розповів про своє уявлення, яке склалося в мене стосовно того, що державні діячі союзників прискіпуються в фінляндському питанні до зайвих деталей, — обом сторонам пішло б на користь, якби його розглядали ширше і довіряли б одній чи кільком особам, чия присутність у фінляндському уряді забезпечить схвалення державами Антанти основного напряму його політики. Якщо Орсе намагатиметься добирати й контролювати склад нашого уряду, Фінляндія просто опиниться в такій самій залежності від Антанти, в якій раніше була від Німеччини, а це суперечить її меті — повній самостійності. Я зазначив, що Фінляндія не має стати чиєюсь колонією: слід дати їй вирости сильною та незалежною, без потреби перед кимось плазувати. Месьє Бертло відповів, що цінує мою щирість, і запевнив, що Фінляндія може не сумніватися: Франція з якнайбільшою повагою ставитиметься до її справедливих вимог і цілковито визнає право самій визначати форму державного врядування, за умови, що вона збігатиметься з волею народу.