Поки відбувалися збирання й споряджання тих двох полків, у Фінляндії почало з’являтися чимало естонців та інших балтійців, яким різними способами вдалося перебратися через Фінську затоку. Тоді до мене прийшла делегація видатних балтійських громадян і стривожено попросила надати кілька кораблів, якими можна буде перевезти з Естонії на фінляндське узбережжя всіх охочих, надто жінок і дітей. На жаль, ми не мали кораблів і харчів для такого непрогнозованого заходу, тож мені не лишилося нічого іншого, як з прикрістю зазначити, що я не можу виконати прохання делегації. Крім того, зрозумівши тамтешню гнітючу атмосферу, я запропонував привезти до Таллінна духовий оркестр, який виконуватиме музику в підхожих місцях. Після моєї пропозиції залягла неприємна тиша, за якою, здавалося, крилась образа: члени делегації подумали, що я грубо жартую. Моя ідея їм не подобалася, доки я цілком серйозно не пояснив свою впевненість у тому, що військова музика на вулицях і майданах піднесе настрій, а тим часом ширитимуться чутки, як щодня з другого боку затоки прибуває дедалі більше підрозділів молодих солдатів-фінів, чоловіків, які палко бажають вигнати ворога з країни. Ідею з оркестром таки було зреалізовано, і це мало гарні наслідки.
Моє ставлення до естонської визвольної боротьби могло бути лишень позитивним: крім міркувань гуманності, нашим інтересам, звичайно, відповідала ситуація, коли південний берег Фінської затоки займатиме дружня держава. До того ж надання допомоги продемонструвало б, що у Північній Європі Фінляндія є стабілізаційним чинником, і її незалежність варто визнати. Доки країни Антанти воліли не перекидати війська для протидії більшовикам, надсилання нашої допоміжної експедиції було ще вагомішим вчинком, який до того ж додав би ваги жесту Британії, яка теж надіслала до Таллінна кілька військових суден.
Зважаючи на всі ці моменти, я дав згоду на вербування добровольців і надання експедиції потрібних матеріальних засобів. Аби забезпечити єдине командування, я призначив генерал-майора Вецера командувачем добровольчого корпусу. Мені, звичайно, було важко втручатись у використання наших частин, але, вважаючи важливим і з політичного, і з оперативного погляду, щоб фінляндське військо перебувало обабіч Фінської затоки, я порекомендував Вецеру намагатися тримати добровольчі сили вкупі і вплинути на те, щоб їх дислокували на прибережній ділянці. Це дуже полегшило б і постачання.
Перші фінляндські частини висадилися в Таллінні 30 грудня, і їм було наказано відразу брати участь у контрнаступі, який почався чотири дні по тому. Однак з огляду на обставини лише одному з цих полків припало оперувати на прибережній ділянці, де він з великим успіхом узяв участь ув атаці, підсумком якої стало здобуття старої Нарви. Другий полк, відряджений на південь теж, уславив фінляндських солдатів на ділянці, якою командував генерал-майор Вецер. Бої точилися з дедалі більшим успіхом увесь січень і до другої половини лютого, допоки 24 лютого 1919 року головнокомандувач естонців генерал Лайдонер сповістив, що країну визволено від ворога. Того самого дня Естонія проголосила незалежність.
Свобода естонців не була дарованою — вони теж вибороли її з великими жертвами. А що стосується ролі наших добровольців, то вона повністю вписувалася в історичну місію Фінляндії: захист західної цивілізації в північній Європі. Без перебільшення можна сказати, що допомога Фінляндії дієво вплинула на визволення Естонії, а відтак і на виникнення інших балтійських національних держав.
Коли більшовиків було змушено відійти за національні кордони Естонії, постало питання, чи наступати далі на території Росії. Голосів за це не бракувало. Виникнення такої ситуації вже було взято до уваги у фінляндських колах під час розробляння з естонським урядом угоди, яку підписав центральний комітет. Фінляндське військо не брало на себе інших зобов’язань, окрім допомоги в очищенні території Естонії. Перед виправою експедиції я твердо наголосив генералу-майору Вецеру, що її не можна використовувати в операціях, які слугуватимуть інтересам Росії, адже лідери білих росіян послідовно протидіють визнанню фінляндської незалежності. Життя наших вояків та офіцерів не можна було жертвувати для цілей, зі ставленням до яких ми ще наразі не могли остаточно визначитися. Це принципове питання, зумовлене намаганнями росіян-емігрантів завадити визнанню суверенітетів і Фінляндії, і балтійських держав, оприявнилося кілька місяців по тому в іншому контексті.
Серед численних військових проблем Фінляндії дві потребували негайного розв’язання. Треба було створити командну школу для підготовки нового офіцерського покоління, а також реорганізувати й усталити шуцкор.