Те, що народний депутат може ввійти до складу уряду, теж варто переглянути. Ще Національні збори під час Великої французької революції постановили, що їх члени не мають права ставати на державну посаду, і я переконаний, що така норма стосовно членства в Державній раді була б доречною і в нашій парламентській системі, де ефективно сприяла б сталості уряду. Принаймні було б справедливо, якби народний депутат після входження до складу уряду автоматично позбувався мандата. Фінляндські уряди зазвичай довговічніші, ніж уряди багатьох інших парламентських країн, але завада народному депутатові ставати міністром додала б авторитету урядові й стала б певною запорукою того, що уряд стоятиме над партійними інтересами. Народний депутат зазвичай зцементований з партійною політикою — настільки, що міністр у парламенті часом голосує проти уряду, де сам перебуває. Функції члена уряду, а надто прем’єр-міністра, настільки складні, що для нього слід забезпечити і змогу спокійно працювати, і час на те, щоб зосередитися на справах країни. Те саме стосується і депутата.
Сприяло б спокійному внутрішньому розвитку і підвищення вікового виборчого цензу, а також віку, який дає право балотуватися на виборах народних депутатів. Первісно кожен громадянин Фінляндії, якому до виборів минуло щонайменше 24 роки, мав право обирати й бути обраним. На жаль, мінімальний вік було згодом знижено до 21 року, а тепер уже ходять розмови про 18. Завдяки підвищенню вікового цензу було б збільшено компетентність парламенту, а старшому та зрілішому депутатському корпусу було б легше триматися осторонь від партійних чвар і об’єднуватися у великих питаннях. Як можна вимагати, щоб юнаки, які заледве встигли почати життєву боротьбу, могли розумітися на часто складних життєво важливих для нації питаннях і визначитися з позицією щодо них? З низьким мінімальним віком члена парламенту пов’язані й інші вади — зокрема те, що молоді чоловіки завдяки партійному апарату мають змогу досягти високого адміністративного становища без потреби здобути належні професійні знання чи розвинутися в школі життя.
Ці зауваги навряд чи можна назвати недемократичними. Фінляндський народ узагалі став досвідченішим, бо його середній вік упродовж ста минулих років збільшився приблизно на двадцять років, а отже, цьому процесу не слід опиратися додаванням впливу юнацькій некомпетентності і недосвідченості. Нехай розуміє молодь, що її уявлення про злободенні питання формуються завдяки найліпшому наставникові — досвіду!
Наближався час перших наших президентських виборів. Сам я хотів відійти від справ, щоб відпочити й жити тепер як приватна особа після тривалої й виснажливої військової кар’єри. Крім того, за останні роки мені набридли постійні й затяжні партійні чвари. Затвердивши конституцію, я вважав, що виконав своє завдання на посту регента, й вирішив не погоджуватися балотуватися в президенти.
Однак щойно стало відомо про це моє рішення, як я почав зазнавати потужного тиску. По всій країні лунали апелювання до мого почуття обов’язку, і до мене особисто приходили делегації та друзі, які намагалися умовити змінити рішення. Врешті я піддався тиску. Остаточно зламав мій опір генерал-майор Вальден, відданий друг, який вимагав не зраджувати й цього разу тих, хто досі покладався на мене. Важкі слова він адресував мені, запитуючи:
«Ну а що ж тоді ми, решта, — ти думаєш, я сиджу в уряді задля розваги?»
Президентські вибори відбулися 25 липня 1919 року, і їх результати були очікуваними: я отримав 50 голосів проти 143, відданих за професора К. Ю. Столберґа. Мою кандидатуру підтримали Коаліційна партія і Шведська народна партія. Відповідно до конституції новий президент відразу ж заступив на посаду.
Під час виборів я лікувався на курорті в селі Рунні, що в провінції Саво. Там я отримав телеграму від Державної ради, в якій мене офіційно поінформували про результати виборів і подякували за плідну співпрацю. Від новообраного президента 30 липня надійшов відкритий лист:
Коли Ви, творець і очільник фінляндської армії, визволили нашу країну від ворога, який її пригноблював, парламент запросив Вас стати регентом. На цьому посту Ви своєю зовнішньою політикою уможливили порятунок нашого народу від голоду і усталили суверенітет Фінляндії. Крім цих незабутніх у житті народу великих справ, Ви успішно керували обороною країни від зовнішніх загроз, організацією її збройних сил і урядом, а також узяли участь у законотворчості, затвердивши своїм підписом нову конституцію. За цією конституцією Ваше перебування на посту регента завершилось, і я маю нагоду від імені Фінляндської республіки висловити щиру подяку за неоціненну працю, виконану Вами на цьому посту на благо фінляндської країни й народу Фінляндії.
На наступний після виборів день у пресі було опубліковано заклик. Його автори, чимало визначних громадян, запропонували народу зібрати подарунок і вручити його мені разом із подячним адресом.
На початку серпня мене відвідав у Рунні прем’єр-міністр Кастрен, якому було доручено запитати, чи погоджуся я очолити збройні сили. Він переказав особисте побажання президента Столберґа, щоб цей пост обійняв саме я. Під час розмови я заявив, що можу поміркувати над цією пропозицією лише в тому разі, якщо президент і уряд поручаться, що новий уряд своїми діями уможливить для мене відповідальність, нерозривно пов’язану з обороною країни. На цьому ми й розійшлися: прем’єр-міністр не отримав від мене достеменної відповіді.
8 серпня я написав прем’єр-міністрові й попросив надати мені інформацію про склад майбутнього уряду, а також про його програму, надто щодо питань оборони. Відповіді на цей лист я не отримав, зате мені телеграфували пропозицію стати представником Фінляндії в Парижі. Вже з цього я зрозумів, що не існує можливості виконати умови, які я вважав конче потрібними, щоб очолити збройні сили країни.
16 серпня я відвідав президента Столберґа і поставив йому — не висловлюючи жодних особистих думок — ті самі запитання, що й раніше прем’єр-міністру. Зі сказаного я зробив висновок, що не можу сподіватися на його цілковиту підтримку на запропонованому мені відповідальному посту.
У наступні тижні центристські й ліві газети друкували для читачів розповіді про умови, на яких я погодився обійняти посаду головнокомандувача: треба оголосити воєнний стан, армія має піти на Петербург, мені слід надати необмежені повноваження вибирати вище військове керівництво та інше в такому стилі. Усі ці відомості були висмоктаними з пальця.
Завдання, яке я взяв на себе в грудні 1918 року, було виконано, а керівництво державою передано в інші руки. Я дуже вдячний тим, хто своєю довірою полегшували мою відповідальність і підтримували мене. Мене і гріли, і зміцнювали симпатія й доброзичливість, які діставалися мені, відколи я в статусі регента зійшов на берег у Турку. Для налагодження контактів із населенням я їздив сільською місцевістю, почавши з Пог’янмаа, де спалахнуло було полум’я визвольної війни. Першу річницю народного повстання я провів зі своїми побратимами в Ваасі, потім заїхав до Оулу й Гяме. У лютому настала черга Карелії та Саво, а в травні я відвідував Варсінайс-Суомі.
Коли я повертався автомобілем із Рунні, мене дуже тішили спонтанні привітання народу. Поголос про мою поїздку випереджав мене, і скрізь, де я проїздив, дороги й вулиці були облямовані юрбами, які вигукували мені: «Слава!». Привітання досягли апогею, коли я прибув до Гельсінкі. Фінляндські шуцкори, які вибрали мене своїм почесним командувачем, зібралися для параду. Біля пам’ятника Рунеберґу, де 16 травня 1918 року я приймав парад з нагоди закінчення визвольної війни, я ще раз обвів поглядом сірі лави, помітив в очах учасників параду відданість і саможертовність, загострені спільною боротьбою, і спитав себе, куди мене далі занесе доля.