Цій співпраці була притаманна насамперед очевидна недооцінка постійної загрози з боку антисуспільних сил. Хоча від визвольної війни встигло минути лишень неповних 18 місяців, влада не спромоглася побачити, що ця небезпека водночас означає дедалі більшу загрозу агресії, яка кидала тінь зі сходу. Така позиція свідчила також про нездатність правильно оцінити міжнародне значення нашої війни й разом із тим про те, що широка громадськість не розуміє, яке фатальне значення має для нашої країни російська революція і які будуть наслідки того, що Фінляндію втягнуто у вир загальносвітової реальної політики. Радянський Союз було витиснено за історичний східний кордон північної Європи; цей факт ставив завдання і перед Фінляндією як перед незалежною державою. Кожен готовий подивитися в очі дійсності розумів, що, виконуючи це завдання, наша країна не може залишатися сторонньою спостерігачкою. Для виконання потрібні були сильна влада, ефективні збройні сили, пильність і внутрішня одностайність.
Я вважав своїм обов’язком висловити ці думки тодішнім керівникам країни. Звернення не зустріло розуміння, і мені довелося констатувати, що обізнаність із життям Росії — і взагалі з єством росіян — була на диво низькою. Попри те що Фінляндія аж сто років перебувала в складі Росії, великий сусід залишався незнайомим і про нього було чимало небезпечних хибних уявлень. Висловлені авторитетними колами думки на кшталт «визвольна війна — це останні криваві обійми Фінляндії Росією» свідчили не лише про брак знання російської історії, а й про лячну нездатність зрозуміти справжні цілі й методи більшовиків.
Внутрішньополітичний розвиток країни теж, як я помітив, давав підстави для неспокою. У лавах соціал-демократичної партії, щоправда, були люди зі здоровим мисленням, які не утримувалися від енергійної критики небезпечного шляху, на який ступила партія, дозволяючи російським революційним ідеям 1918 року причарувати себе. Однак після парламентських виборів, що відбулися в березні 1918-го, а надто після липневих президентських радикальні елементи партії змогли вирішально вплинути на її позиції в багатьох життєво важливих для нації питаннях, насамперед у ставленні до оборони країни. Одним з найгнітючіших тогочасних явищ було те, що погляди наших соціал-демократів знаходили вдячний і сприятливий ґрунт у середовищі центристських партій. Принципова терпимість до антисуспільних сил, як я бачив, практично не мала меж. Поступливість уряду і його небажання втручатися в червону агітацію, яка впродовж літа почалася і в військових частинах, і на робочих місцях, лише стимулювали цю підривну роботу.
Упродовж кількох тижнів після того, як я відійшов від справ, сталися деякі речі, що спонукали мене серйозно замислитися над становищем у нашій країні, і коли в середині вересня до мене прибула делегація Національної коаліційної партії, я скористався нагодою висловити все, що думав про вимоги ситуації. Це відбулося в формі ось якої публічної заяви:
Труднощі, які раніше постали перед нами, подолано. Ідучи своїм історичним шляхом, Фінляндія має надійний вихідний пункт — державний суверенітет і довіру, яких їй вдалося досягти.
Небезпеки, що нам загрожували, тепер, здається, лишилися далеко позаду. Але ми, як той мандрівник, що дістався на вершину пагорба і бачить перед собою ще один, вищий, теж стоїмо перед новими небезпеками. Поза сумнівом, нас чекає час, сповнений найглибшої серйозності. Попри те що тепер не точиться відкрита боротьба, як тоді, коли мене вперше запросили виконувати історичні завдання, кожен мислячий громадянин мусить усвідомлювати, що здобуткам визвольної війни загрожує небезпека, що правопорядок, за який ми воювали, ще не вбезпечено, що наш державний суверенітет іще не стоїть на достатньо міцних підвалинах, що важливі зовнішньополітичні питання ще чекають свого розв’язання і все наше економічне життя, здається, рухається до непевного майбутнього. На нашому кордоні стоїть ворог, потужніший і загрозливіший, ніж раніше. Навіть якщо він поки не вважає, що настав час спробувати вогнем і мечем змусити нас підкорятися своєму кривавому закону, це не має нас заспокоювати. У своїх кордонах ми живемо в постійній нерівній боротьбі з підпіллям, яке, маючи необмежені кошти і незрівнянне нахабство, загрожує нам такою самою гарантованою поразкою, як і переможний наступ більшовицької зброї.
Наша тверда позиція щодо смертоносних учень більшовизму стала основою довіри до нас, і лише подальша послідовна політика дасть нам право постійно сподіватися на зацікавлення із боку великих держав, один із наріжних каменів будинку, що його ми з такими труднощами і з потенційною зовнішньої небезпекою спромоглися спорудити. Ми мусимо бути готові докласти всіх зусиль для оборони всього для нас найсвятішого, стати тим щитом, який відіб’є удари зі сходу. Ми мусимо бути готові ще раз перекувати наші мирні рала на мечі, і ми не можемо дозволяти облудному ворогові вирости вищим від нас, адже тоді наша доля зрозуміла. Наша молода держава має спромогтися пережити цей перехідний період, яким би важким він не став. Ми мусимо пильнувати, щоб не продати досягнуті перемогами здобутки заради нечуваних вимог громадянських прошарків, які рік тому уклали угоду з нашими ворогами, або через хибну поступливість громадян, які не були з тими, хто боронив нашу справедливість і здобув нашу свободу на кривавих бойовищах.