Знову залунав тупіт, і за дві години я ще раз побачив тигра мигцем. Судячи з дивного способу пересування, я таки влучив. Лише за півгодини знову випала нагода вистрілити вслід хижаку, який промчав повз мене з шаленою швидкістю й зробив кілька стрибків, після чого трава перестала хитатися. Ми обережно під’їхали туди, і невдовзі хтось вигукнув, що бачить тигра в траві. Магараджа попросив мене для певності зробити ще один постріл, звертаючи увагу на те, що з тигром ніколи не можна бути впевненим. Я прислухався до цього прохання і побачив, як голова тигра повалилася на землю.
Усі тріумфували, коли виявили, що тигр, якому стільки часу вдавалося руйнувати всі зусилля мисливців, урешті-решт спіткав свою долю. Виявилося, що це чудовий екземпляр завдовжки десять футів і сім дюймів (3,23 метра) — найбільший тигр, убитий того року в Непалі. Виконуючи вимірювання, магараджа розповів, що з усіх тигрів, які він уполював, найбільший був лише на один дюйм довший.
Подякувавши господарю за вдалий похід, я попрощався з ним. Магараджа висловив сподівання, що невдовзі матиме змогу вітати мне в Катманду.
У Белаурі ми полювали ще тиждень. Якось раз мені пощастило натрапити на березі річки на пітона, який мав завдовжки аж вісім метрів. Щоб опинитися на рівні голови й мати змогу вистрілити в плазуна, який повільно звивався, не зіпсувавши його шкіри, мені довелося чимало часу йти поряд. З величезної зміїної шкіри вистачило матеріалу на багато бажаних подарунків, коли я повертався до Європи.
Важче було добратися до крокодилів. Вони скидалися на колоди, які плавали в воді, чигаючи на здобич і високо витикаючи вирячені очі над поверхнею. Доводилося пильнувати, коли вони виповзуть на берег засмагати, і тоді спробувати влучити їм у потилицю. Було аж ніяк не легко наближатися до цих обережних тварин, які, помітивши бодай найменшу ознаку небезпеки, блискавично шугали в воду. Одного крокодила мені все ж таки вдалося застрілити, а ось другий, у якого теж влучила куля за всіма правилами мистецтва, викинув коника нашому мисливському товариству. Ми трохи часу посиділи на ньому, перш як рушити далі, і намірялися ще повернутися, однак коли підійшли до того місця знову, він десь подівся, і наше щастя, що не довелося помандрувати в глибочінь разом із ним.
11 лютого почалася люта буря зі зливою і змусила нас сидіти в наметах. Прокинувшись уранці, я почувався як болотний олень у своєму озерці. Лише за два дні буря вщухла, і коли ми дізналися, що по той бік річки бачили тигра, продовжили полювання за допомогою 35 слонів. Річка вийшла з берегів і змила мости, тож не лишалося нічого іншого, як подолати її на слонах. Слони брели так глибоко, що вода сягала до сідла-ховдаху, але ці розумні тварини нібито вміють плавати аж шість годин безперервно, а отже, не було причин для паніки.
Проти вечора тигра вдалося обложити. Він ховався у високій траві, якось уникав куль чотири години й своїм ревом та блискавичними наскоками жахав слонів. Перед настанням сутінок полковник Бейлі порадив мені їхати в коло і спробувати влучити в хижака. Це мені вдалося — на мій подив, тигр бездиханно повалився від єдиного пострілу. Тепер ми могли повертатися додому. Дорога далася важко. Слонячі ноги весь час ковзали на слизькому, тваринам довелося перебрідати через річку в непроглядній пітьмі. У кожному разі, тигра було вбито, і коли його розтяли, з’ясувалося, що моя куля спинилася в його серці: у цьому випадку радше талан, ніж уміння.
Після ще кількох днів полювання на різноманітну дичину наше мисливське товариство роз’їхалося. Полковник Бейлі лишився в таборі, а сам я 16 лютого у товаристві Ллойда Сміта та його дочки вирушив на станцію Ґаурі Фанта, щоб поїхати далі потягом через Раксаул до кінцевого пункту цієї залізниці, який був у Непалі. Решту шляху до Катманду я мав подолати верхи.
Зруйновані мости змусили нас поїхати до Ґаурі Фанти на слонах, сидячи в паді. Падом звалося схоже на матрац слоняче сідло, призначене для спільного використання кількома людьми, прив’язаними одне до одного товстими линвами. Надто під палючим полуденним сонцем сидіти й гойдатися там було дуже важко. За нами йшла група слонів, які несли на спині дорожні скрині, великі, мов будинки. Ми проїздили зеленою місциною з гарними, густими лісками. Орних полів не багато було видно, але скрізь ходила худоба. Села були маленькі, а почорнілі будівлі мали бідний вигляд. Поза халабудами сиділи худі, вбрані в полотно істоти, займаючись хто чим. Але здебільшого вони просто балакали — від розмов, здавалося, ці люди ніколи не стомлювалися. Коли ми проїздили повз, жінки або заходили до хати, або затуляли обличчя паранджею. Діти пустували на брудних подвір’ях. Повітря було сповнене притаманних для індуських сіл відразливих запахів.