А коли ввечері ми розмістилися в сараї поблизу ламського монастиря Кадія, нас оточила юрба з кількох десятків надзвичайно зухвалих лам. Я саме робив креслення, то й попросив шановну публіку дати мені спокій. Однак прохання не допомогло, і незабаром на косогорі, під яким стояв сарай, аж кишіло вбраних у червоне лам, які, коли я виходив, вітали мене кількома прицільно кинутими каменями. Щоби припинити глузування, я зробив із дробовика один постріл у повітря й відразу другий — у землю поблизу поважного лами, який саме перед тим влучив каменем мені в ногу. Подвір’я і схил умить спорожніли. Чоловік, якого я послав до старійшини монастиря сповістити про те, що сталося, повернувся з повідомленням, що настоятель пообіцяв перерізати горлянку ламі, який поцілив у мене каменем.
Мене неодноразово попереджали, що про дорогу, якою я їду, ходить недобра слава через грабежі. Поводирі розпрощалися зі мною, останнім зник і особистий охоронець, озброєний мечем завдовжки з нього самого, який і мав супроводжувати мене до Таочжоу. Я роздав своїм людям усе хоч трохи схоже на зброю й нещодавно придбані етнографічні експонати, зокрема тангутський меч і рушницю без набоїв та ґноту, щоб додати їм упевненості. Проте ані розбійників, ані захоплених караванів не було. Лише буря вила в безлюдній місцині, здіймаючи хмари куряви. Незабаром ми знову опинилися в приємніших краях, дорога пролягала поміж лесовими пагорбами, де оброблювані укоси ступнево сягали аж до вершин горбів. Жодного дерева не було видно в цій типовій китайській місцевості; її одноманітність побільшував густий туман, який згодом перейшов у дощ. Погана видимість укупі з жалюгідністю дороги дуже ускладнили креслення мапи. У східному Ґаньсу характер ландшафтів змінився, однак і там погода стояла така, що я не міг зафіксувати в фотографіях цю місцину, найсуворішу й наймальовничішу з побачених у цій провінції.
Я проминув Фенс’янь та деякі інші містечка. Для них були характерними більшою чи меншою мірою облуплені глиняні мури з зубчастим бруствером. Вулиці в них перетиналися перпендикулярно, як і завжди в Китаї. Одноманітна поїздка скінчилася 28 квітня в Сіаньфу, великому місті з населенням 700 000 мешканців.
Пробувши повних два тижні в Сіаньфу, я дістав змогу ознайомитися з започаткованими там реформами. Найпомітніших результатів було досягнуто в навчальній та військовій сферах. Тут було чимало і вищих, і початкових навчальних закладів, розміщених у пристойних будівлях. Шкільні бібліотеки й колекції були добре укомплектовані, на багатьох спеціальностях викладали японці. Найбільше мене здивувала наполегливість, із якою учні виконували гімнастику, маршування і муштру, — це було геть новим у Китаї. Перевага шеньської школи над ґаньсуською найкраще оприявнюється в тому, що в Ґаньсу учням платили стипендію, тимчасом як у Шеньсі вони самі мали платити за навчання.
Шеньські військові частини були з усіх поглядів попереду ґаньсуських. Я бачив їхню чітку муштру, але виникало враження, наче нове військо успадкувало від старого це захоплення парадом та інсценуванням. Казарми були охайними. Китайців туди пускали лише з особливого дозволу, а ось європейців — запросто.
Сіаньфу розташоване посеред хлібородної рівнини, яка тисячоліттями добре родить, але часом переживає і неврожаї, коли трапляється затяжна посуха чи виходить із берегів Хуанхе. Розповіді про життя в минулий голодний рік були приголомшливими. Ситуацію погіршила жадібність мандаринів; сталося так, що вони завадили народові отримати, наприклад, пожертви, надіслані з Америки для зменшення скрути. Рис, що його за розпорядженням уряду завозили з півдня, був обтяжений такими великими транспортними витратами, що його ціна підскочила донезмоги. Люди мерли з голоду, а рис гнив. Дітей тоді вбивали, а жінок продавали за безцінь.