Згідно з давніми китайськими хроніками, в часи панування династії Хань, коли Сіаньфу було столицею держави, пишнота і розкіш тут були більші, ніж деінде. Якби котрийсь китаєць, роблячи нотатки стосовно сучасного життя, змальовував своєю мовою квітів службові помешкання мандаринів із просторими подвір’ями й колонадами, їхні вояжі в супроводі вбраних у червоне вояків, які несуть клейноди, а також храми з величезними позолоченими образами, описи, напевно, теж вийшли би грандіозними, і майбутні читачі не здогадалися б, що палаци здебільшого були простими глиняними будинками, вояки — обшарпанцями, а вулиці — смердючими морями багна й пороху.
Про епоху розквіту Сіаньфу нагадували кургани в просторому полі за межами міста. У деяких імператорів були величезні могили. В менших лежали тлінні останки їхніх дружин, принців, підложниць, євнухів тощо.
З визначних пам’яток можна згадати імператорський палац, названий так тому, що 1900 року в ньому мешкала імператриця Цисі, втікши від іноземного війська, надісланого для придушення боксерського повстання. Палац був колишнім яменем віце-короля, і в ньому навряд чи існувало щось гарне, крім садка. Коли імператриця виїхала звідси, її спальню запечатали і все лишили незрушеним.
У Сіаньфу мешкало багато дунганів; мусульманська частина міста була чималенькою, і там стояли гарні мечеті, збудовані в китайському, а не в ісламському стилі.
Вирушаючи з Сіаньфу 13 травня, я вибрав дорогу через село Туньхуаньфань, щоб відвідати францисканську місію. І собор, і різні тамтешні заклади справили на мене враження — надто чернича лікарня і школи. Про жорстокість, яка панувала тут у часи боксерського повстання, і про страждання місіонерів розповідали приголомшливі подробиці.
Тепер моєю метою був Кайфен, столиця провінції Хенань, розташована за 500 кілометрів на схід. Погода стояла гарна. Дорога на чималих ділянках була настільки глибоко вторована в м’якому лесовому ґрунті, що краєвид узагалі не проглядався: від руху на ній здіймалися хмари куряви, які повисали в повітрі й оповивали дорогу жовтою млою. Поблизу Сіаньфу узбіччя були облямовані жебраками, які, стоячи навколішках у поросі або з криками біжачи за подорожніми, просили милостині. Жебрацтво іншого ґатунку практикували ієромонахи, які мешкали при дорозі. Бемкнувши в почепленого дзвона чи в металеву пластину, коли наближався мандрівець, вони змушували його прохопитися зі своїх мрій, а тоді квапливо простягали тацю.
По трьох денних переходах я дістався до підніжжя гори Хуаншань. Звідти я подався до храму Наньфень, що стояв на вершині, — уперше в паланкіні, який тут був простим дерев’яним стільцем, закріпленим на двох жердинах. На схід, південь і захід, скільки сягало око, тяглися гірські громаддя, а з півночі плинула Хуанхе двома розтоками, круто загинаючись на схід відразу по тому, як до неї долучалися води Вейхе. На другому краю річкової долини було видно кругловерхі хребти з боку Шаньсі, на півночі й північному заході розлягалася широка рівнина. У сяйві повного місяця пейзаж був надзвичайно гарним, та все ж не міг зрівнятися зі світанковими видивами, коли золоте кружало сонця повільно здіймалося з-поза оповитих тонким серпанком гір, які мінилися сірими й густо-зеленими барвами.
З Туньхуаньфаня я наперед відрядив Луканіна, який непогано навчився розмовляти китайською, разом із кіньми та більшістю пакунків до Тайюаня, столиці провінції Шаньсі. Сам я вирушив через Хенань до Чженчжоу, де проходила залізниця Ганькоу — Пекін із бічною колією до Кайфена. Я їхав на «чжау», а кухар і перекладач — легким возом.
Хенань, теж колишня столиця держави, відома своїми старовинними храмовими печерами. Печери з тисячами висічених у стінах скелі зображень Будди навсидячки і навстоячки справді були визначними пам’ятками. У кількох із них стіни були декоровані маленькими зображеннями Будди, яких загалом була не одна сотня. Яка неймовірна праця знадобилася для цього храмового оздоблення!
Наближаючись 29 травня до Чженчжоу, я почув свист паротяга — просто-таки музику для вух. Незабаром я під’їхав до залізничної колії і станції. Скрізь роїлися вояки в хакі, китайці, які розмовляли поганою французькою і ходили хто в якому європейському одязі, й худорляві рикші. Усе це свідчило, що я опинився на «цивілізованих» теренах. Зручно відкинувшись на сидінні в вагоні, я проїхав решту шляху до Кайфена за дві години!
Коли потяг прибув на китайську станцію, зчинилася чималенька метушня. Посильні заїзних дворів і носії проштовхувалися до вагона тісною юрбою і заходилися буквально битися за пасажирів на очевидний посміх нічим не зайнятих глядачів. Та сама сцена повторилася перед вокзалом, де візники й рикші коло довгих рядів колясок почали шалено викрикувати й розмахувати руками.