Назавтра далай-лама прийняв і мене. Біля сходів, що вели на подвір’я його храму, було поставлено чоту китайських вояків, а коло дверей чекав мій «хвіст»-китаєць. Він убрався в святковий одяг і насилу зміг приховати лють, почувши, що я попросив аудієнцію лише для двох осіб — для себе і перекладача. Заходячи, я бачив, як він марно намагається протиснутися вслід за нами.
У маленькій кімнаті в позолоченому схожому на престол кріслі на вкритому килимом узвишші біля задньої стіни сидів приблизно 30-річний далай-лама в жовтому шовковому костюмі з блакитними манжетами і вдягнутій поверх нього традиційній червоній мантії. Під ногами в нього стояв низький і широкий табурет, а праворуч — скриня, оздоблена геральдичними фігурами. На стінах висіли гарні картини, почеплені на паперові рулони. Обабіч престолу під узвишшям стояли схиливши голови двоє підстаркуватих тибетців із грубими рисами обличчя, без зброї і в брунатнувато-жовтому вбранні.
На мій глибокий уклін найвищий лама відповів легеньким кивком. Коли я вручив блакитний хадак й отримав у відповідь вельми гарний білий, далай-лама перервав тишу запитанням, із якої я країни, скільки мені років і якою дорогою я приїхав. Перекладачем був той самий старий лама, якого я відвідував напередодні. Він прошепотів мої слова зверхнику, схилившись і здійнявши очі. Зробивши невелику паузу, далай-лама поцікавився, чи доручив Його Величність імператор Росії щось йому переказати. З виразним зацікавленням він чекав перекладу моєї відповіді — а полягала вона лише в тому, що я не мав нагоди засвідчити свою пошану імператору перед від’їздом. Далай-лама повів рукою, і мені принесли шматок гарного білого шовку з витканим тибетським письмом. Його він попросив мене передати цареві. Коли я спитав, чи не хоче Його Святість, щоб я разом із подарунком переказав усне вітання, він поцікавився, який у мене титул. Почувши, що я барон і назавтра їду з монастиря, він попросив мене відкласти від’їзд: завтра він, можливо, попросить мене про одну послугу.
Далай-лама сказав, що йому добре в Утайшані, хоча серце його в Тибеті. Багато хто з заїзжих тибетців закликає його повернутися до Лхаси, й він, можливо, так і зробить. На це я зауважив, що симпатії всього російського народу які були на його боці, коли він визнав за необхідне виїхати зі своєї країни, досі з ним. Далай-лама слухав мої ввічливі фрази зі щирим задоволенням. Наш обмін думками вийшов доволі лаконічним, адже розмову довелося провадити російською, китайською й тибетською через двох невмілих перекладачів.
Наприкінці аудієнції я попросив дозволу показати браунінг, якого хотів подарувати. Далай-лама сміявся так, що аж зуби блищали, коли я показував, як за один раз зарядити 7 набоїв. Подарунок скромний, мовив я і пожалкував, що не маю ліпшого, — просто після довгої дороги не лишилося нічого, крім зброї. А часи ж такі, що навіть святий чоловік іноді може потребувати радше пістолета, ніж молитовного млинка!
Далай-лама видавався жвавою розумною людиною з чималою душевною й фізичною силою. Обстанова аудієнції виразно свідчила, що його почуття до Китаю — холоднуваті. Він зокрема двічі звелів подивитися, чи не підслуховує хтось за портьєрою, і в жодному разі не здавався людиною, яка погодиться виконувати бажану для китайського уряду роль.
Назавтра далай-лама прислав мені білий хадак, 12 сажнів вузького червоно-брунатного тибетського сукна і 5 жмутів кадильних паличок, повідомивши, що не дописав листа, якого намірявся дати мені з собою, бо очікувана інформація досі не надійшла. Первосвященик, вочевидь, передумав — проте він прийме мене у Лхасі, якщо я здійснюватиму ще одну експедицію до Азії!
Далай-лама таки повернув собі ще того самого року колишнє високе становище в Тибеті, заприсягнувшись на вірність китайцям. Однак незабаром стосунки між Китаєм та його лхаським васалом знову розладналися. Цього разу китайці ввійшли до Тибету, і 1910 року далай-лама знову мусив тікати — тепер до Індії. Але і звідти він повернувся. Скориставшись революцією і падінням маньчжурської династії, він 1912 року проголосив незалежність Тибету і згодом розпочав воєнні дії проти Китаю, який з укладанням миру 1933 року віддав великі терени з тибетською людністю. Недарма далай-лама справив враження вольової та самостійної особистості!
З Утайшаня я поїхав на північний захід, до міста Шопіньфу, розташованого по той бік великого муру. У цих краях мур був міцнішим, ніж біля Цзяюйгуаня, але дуже занедбаним. Наступною метою стало місто Куейгуа на кордоні з Монголією, значний торговельний і комунікаційний центр із монгольським населенням. Поки я там був, минуло два роки од мого від’їзду з Петербурга.