Особистих контактів поміж росіянами й поляками було вельми мало, а на моє спілкування з поляками дивилися з підозрою. Зокрема жандармська управа кілька разів подавала про це рапорти генерал-губернаторові, який, утім, викидав їх на смітник.
Але ця традиційна ворожнеча між двома слов’янськими народами не призводила до насильства, бо поляки самі розуміли, що воно лише посилить гноблення. Попри глибоко затамовану ворожнечу, в спілкуванні росіян і поляків часто оприявнювалося лицарство, якого вже годі знайти в наш час. Наведу приклад. Польський ад’ютант великого князя Константина під час повстання 1831 року подав заяву про звільнення, щоб вступити до польської повстанської армії. Великий князь, який симпатизував полякам, не намагався відрадити юнака. Після недовгого мовчання він промовив: «Маєш рацію, твоє місце — там!» — перехрестив ад’ютанта і відпустив його.
Серед почутих у Польщі бувальщин про лицарський дух я пам’ятаю одну, про двох братів-князів на прізвище Сангушко. Коли старший у 1830-х роках сидів за ґратами в Петропавлівській фортеці за участь у повстанні, його мати поїхала в екіпажі здалеку, зі Славути, родового маєтку на Волині, до імператора Миколи І, який прийняв її на аудієнцію. Сталося так, що стара княгиня, розбита тривогою та горем, розчулила царя, і він відправив свого флігель-ад’ютанта до фортеці з готовим клопотанням про помилування. Коли князь Сангушко побачив, що мусить благати про помилування за злочин, скоєний «через юнацьке нерозуміння», він замінив ті слова на «по зрілих роздумах» і поставив на папері належний підпис. Спроби ад’ютанта перебороти впертість поляка виявилися безрезультатними — той не відступився. Цар, який надзвичайно беріг свій авторитет, узяв перо і написав «пішки» — тобто похід до Сибіру. Молодший брат став господарем маєтку, куди засланець, помилуваний через багато років Олександром ІІ, повернувся зламаним чоловіком. Поміщик, колишній офіцер-кінногвардієць, отримав на старості літ на знак поваги імператорський портрет, який під час революції 1917 року коштував йому життя. Розквартировані в маєтку солдати зажадали, щоб він забрав портрет царя зі свого письмового столу, однак це було занадто для дворянина. «Це мій будинок, портрет мені подарував сам імператор, і я робитиму те, що вважатиму за потрібне», — сказав він, і у відповідь його застрілили на місці. Напевно, мало хто мав менше підстав говорити щось на захист імператора, ніж князь Сангушко! У Польщі скрізь траплялися портрети борців за свободу країни, і серед них рідко коли не було такого, де Сангушка-старшого пильнують двоє козаків, а на задньому плані видно вовків. Згодом, під час війни, я бачив цю картину навіть у якнайскромніших халупах далеко на Галичині.
Приємно згадати, які можливості для полювання були в Польщі. Зразу спадають на думку великі облави з нагоничами в імператорському мисливському замку в Спалі на південному заході від Варшави. Мене запрошували туди, коли гвардійські улани охороняли просторі угіддя замку. Там теж мою увагу привернула простота, якою оточувала себе імператорська родина. Миколі ІІ подобалося перебувати в цьому маленькому, оперезаному розлогими лісами замку, вдалині від неспокійного столичного життя. У Спалі мене 1912 року призначили генерал-майором імператорського почту. Це був вияв особистої прихильності, який не давав посади при дворі, а означав лише право носити на погонах ініціали Його Величності, відповідні для цього звання аксельбанти і можливість потрапити на аудієнцію до імператора без забарних формальностей.
У Маньчжурії я нажив собі чіпкий ревматизм, який спонукав серйозно замислитися, чи не краще мені полишити дійсну військову службу. Для лікування цієї недуги я поїхав до Вісбадена влітку 1914 року, невдовзі по тому, як 28 червня фатальні постріли в Сараєві позбавили життя австрійського наступника престолу Франца Фердинанда та його дружини. У Німеччині панував неспокійний настрій. Можна було зауважити, як з кожним днем у суспільності поширюється воєнний психоз, який дедалі виразніше оприявнювався в формі неприязні до росіян — постійних курортників.