Повертаючись до Варшави через Берлін, я мав там кілька годин між потягами й за звичаєм скористався нагодою роздивитися коней. Я знайшов торговця, якого віддавна знав як одного з найкращих у Європі. У нього продавалися чудові ірландські, а також добірні німецькі коні. Свого часу я купував у нього коней для імператорських стаєнь і трьох — для себе. На свій подив, я угледів стайню майже порожньою, однак Вольтман, цей чудовий торговець, привітався зі мною з усмішкою. «Шкода, що ви, пане генерал, не прийшли вчора, коли я постачив 150 коней армії», — сказав. Коли я зчудувався, як це армія, вартість ремонту якої становить 1200 німецьких марок, бере й купує його висококласних коней, що коштують близько 5000 марок, Вольтман відповів із хитрою посмішкою: «Хто хоче війни, мусить бути готовим платити». Це змусило мене замислитися.
До Варшави я доїхав 22 липня і, побувши день у місті, вирушив до заміського табору, де моя бригада зібралася на маневри. Я встиг провести тільки один маневр, який скінчився наступом полку на полк, коли мій кінь, породистий і доволі палкий, упав на скаку, і я вивихнув ногу. Я мусив їхати до свого намета, що його звелів був поставити в гарному садку графа Замойського. Ледве вклався на похідне ліжко, як увійшов начальник штабу з телеграмою в руці — негайно везти бригаду до Варшави! Віддавши відповідні накази підрозділам, я сів ув автомобіль і поїхав до міста.
Перше, що я побачив у газетах, був австро-угорський ультиматум, оголошений Сербії напередодні. Так стали зрозумілими і розбурханість Німеччини, і купівля за 5000 марок коней для німецької армії, і я страшенно злостився, що звихнув собі ногу, саме коли ось-ось почне гриміти. Тепер уже я не мав сумнівів, що війна на порозі. Назавтра оглянув свої завжди наготовані офіцерські скрині й сакви, а також коротко підстригся, як зазвичай робив перед тривалими маневрами. Травма ноги, слава Богу, виявилася незначною.
П’ять діб минуло без оголошення тривоги. Армія чекала, громада боялася. 29 липня я пішов до мисливського клубу, щоби почути, що може розповісти тамтешнє панство, хоч і не сподівався зустріти у будній день багато знайомих. Утім, я побачив там чимало польських поміщиків, які скупчилися навколо великого стола. Їх привів до столиці неспокій, породжений чутками про війну. Усі розуміли: якщо війни не вдасться уникнути, Польща стане войовищем і нещасному народові доведеться лити кров під прапорами трьох держав. Коли військо пройде польськими рівнинами, від них мало що лишиться.
Незабаром ми повечеряли; функції господаря виконував старий вродливий князь Четвертинський. Його свого часу заслали в кайданах до Сибіру, і повернувся він звідти аж за 20 років; тепер він працював директором Польського іпотечного банку. Атмосфера була гнітючою. Сидячи поряд із ним, я почувався трохи неприємно: хоч я й фін, але водночас російський генерал імператорського почту. Можливо, це стримувало інших від того, щоб вільно висловлюватися. Щойно почалася вечеря, як зайшов голова перегонового товариства. Цього чоловіка, який мав близькі контакти з імператорським перегоновим товариством та іншими столичними колами, вважали добре обізнаним у всьому, і погляди присутніх звернулися до нього. З радісним блиском ув очах він привітався з товариством: «Я можу заспокоїти вас, панове: війни не буде — знайдено компроміс». Тієї ж миті слуга вручив мені листа, як я побачив, зі штабу військового округу: «Вам слід прибути о 12-й годині ночі до штабу бригади». Я глянув на вдоволене обличчя новоприбульця, подумав, що цього разу його прогноз небагато вартий, попросив вибачення й пішов телефонувати в свої частини. Віддавши наказ офіцерам бути опівночі в казармах, я повернувся до свого захололого супу.
За кілька хвилин до призначеного часу я увійшов до штабу, і відразу по тому надійшла телеграма такого змісту: «Оголошується мобілізація на 12:00. Негайно розпечатати мобілізаційний пакет». Я відімкнув сейф і вийняв пакет із чотирма пакунками, одним для штабу бригади, по одному для двох полків і одним для артилерії. Коли ординарці отримали по пакунку, в нічній темряві залунав чвал трьох коней.
У залізничному графіку я приголомшено зауважив, що перший уланський ескадрон має бути повантажений у вагони через дві години. Лише дві години на мобілізацію кавалерійської частини, коли треба принаймні шість, — це просто неможлива річ! Я телефоном повідомив про це начальника окружного штабу, і його здивування було не меншим: «Я дуже добре знаю, що дві години — це замало, але ви, генерале, так само добре знаєте, що я не можу давати вам накази і вказівки, — це було б для мене так само важко, як годинникареві в робочому годиннику торкнутись одного коліщатка, не пошкодивши інших. Ви мусите самі дати собі раду». Я відповів, що розумію це, але вважав за потрібне зв’язатися з ним.