Короткочасно насолодившись маркізовою гостинністю, ми продовжили гонитву, доки нас не вимусила зупинитися фортечна смуга довкола Кракова. На півночі від форту Могила австрійський гусарський ескадрон зробив вилазку, яку я добре пам’ятаю. Не знаючи місцевості, весь ескадрон заїхав у болото. Коні провалилися по живіт у драговину, і гусари в нових блискучих одностроях стали для нас легкою здобиччю.
Наприкінці листопада 1914 року я завітав у гості до командувача нашого корпусу генерала Безобразова, мого доброго знайомого. Мене вразив його песимістичний погляд на ситуацію. «Незабаром доведеться воювати киями», — припустив він. Боєприпасів і справді часом було мізерно мало, і нас закликали їх економити — особливо артилерійні набої. Ми думали, що це через труднощі в перевезенні, але від генерала я дізнався, що це не так. Розповів він іще багато. Мирні резерви боєприпасів уже вичерпались, а промисловість, якій бракує сировини, машин і фахівців, нездатна задовольнити потреби з такою швидкістю, якої вимагає ситуація. Поки там не було ніяких мобілізаційних планів. А що Франція з Англією теж не встигли мобілізувати свою промисловість, армія ще тривалий час не могла сподіватися на допомогу союзників. Лише напередодні війни, 1913 року, Росія розпочала реалізацію великої програми основного постачання.
Нестача гарматних набоїв почала даватися взнаки за шість тижнів. Артилерія від самого початку відігравала вирішальну роль, і піхота звикла до її підтримки. Коли ця підтримка послабшала, почали зростати втрати. Це шкідливо вплинуло на бойовий дух, і до того ж у піхоти стало скрутно зі зброєю і набоями.
Ситуація з живою силою теж викликала тривогу. Кадри було занедбано в мирний час, і коли полки пішли на війну, вони мали по три-чотири кадрових офіцери на сотню, батарею й ескадрон. Багато з них загинуло, і відчувалася гостра нестача командного складу. Те саме стосувалося й унтер-офіцерства. Вище командування заповнювало прогалини офіцерами й унтер-офіцерами запасу без достатньої кваліфікації. Втрати серед рядового складу теж стали несподівано великими — були полки, які складалися лише з 400 вояків! Велика частина найліпших підрозділів потрапила в полон. Дедалі гостріша нестача зброї ще більше ускладнювала комплектацію фронтових частин, і попри величезні резерви населення, формувати нові підрозділи було нелегко. Ось якою була загальна картина російської армії наприкінці 1914 — на початку 1915 року.
Не дивно, що успішний російський контрнаступ у Польщі замінився невдачею. Річ у тім, що перед кінцем року австрійці теж пішли в контрнаступ на Галичині і на сході від Кракова відтиснули російську армію на 70 кілометрів. Коли німці у той самий час готували наступ із Східної Пруссії, для російського угруповання, висунутого далеко на захід, становище стало загрозливим, тому воно дістало наказ відступити на 50–100 кілометрів, щоб по річках Бзура, Равка і Ніда утворити фронт, який правим берегом Вісли тягнувся до Карпат по Дунайцю і Б’ялій. Незабаром почався шпаркий мороз, який російська армія зустріла майже без зимового спорядження.
Розроблений російським верховним командуванням план зимової операції 1915 року мав на меті зайняття Карпат і новий наступ на Східну Пруссію, однак після того, як удар німців зі східнопрусського напряму призвів до того, що під Августовом було розбито російську армію в 110 000 багнетів, північно-західне угруповання вже не мало потрібної снаги. Але командування й чути нічого не хотіло про те, щоб переглянути план наступу на південному напрямі. Форсування Карпат обіцяло важливі політичні результати: було сподівання, що вирішальний удар по Австро-Угорщині спонукає долучитися до Антанти Румунію. Тому довелося перекидати підмогу на Карпатський фронт, і туди повезли всі приступні сили для зосередження головного удару. Мою окрему гвардійську кавалерійську бригаду теж було скеровано на Галичину і підпорядковано командувачеві 8-ї армії генералу Брусилову, колишньому начальнику мого офіцерського кавалерійського училища.
Поки бригада прямувала до Галичини, я ненадовго заїхав до Варшави, щоб порозбирати речі й віддати майно на схов. Фронт пролягав близько, і гарматний гуркіт із Бзурів виразно було чути в місті. У лікарнях лежало повно поранених, серед них траплялися й жертви вперше застосованих німцями отруйних газів.
Наприкінці лютого 1915 року я приєднався до своєї бригади поблизу Львова. Звідти ми поїхали далі до штабу армії, дислокованого за 60 кілометрів на південний захід від Самбора. Генерал Брусилов зустрічав нас верхи. Коли бригада проїхала урочистим ходом повз командувача армії, він покликав мене до штабу, де я дістав нагоду розповісти про участь своєї бригади в польській кампанії. Коли генерал поцікавився моїми побажаннями, я сказав, що волію лишитися в своїй бригаді, якщо з неї наміряються сформувати дивізію (про це ходили розмови). Наскільки це залежить від нього, мовив Брусилов, справу вирішено. На цьому ми розпрощалися.