Ледве я встиг увечері сісти за стіл разом зі своїм штабом, як від командувача армії надійшла радіограма, в якій він пропонував мені командування 12-ю кавалерійською дивізією; її командир генерал Каледін дістав поранення. Мені було важко розлучитися зі своєю бригадою, яку я очолював уже рік із чимось і з якою, як сам відчував, зріднився у спільних зусиллях і небезпеках. Ще до закінчення вечері надійшла друга радіограма такого самого змісту. З огляду на це я вирішив відповісти особисто і невдовзі рапортував про себе генералу Брусилову. Я подякував за довіру і сказав, що буду вдячний за пораду, адже 12-та кавалерійська дивізія — незнайома для мене частина, а сама пропозиція суперечить тому, про що сам генерал нещодавно говорив. На це командувач армії відказав:
— Дванадцята кавалерійська дивізія — це така частина, що коли її пропонують, нема чого від неї відмовлятися.
Після цієї відповіді мені нічого іншого не лишалося, як дати згоду, а що не було часу бодай ознайомитися з ситуацією, я мусив лише якомога швидше долучатися до своєї нової частини, яка саме провадила бій під Станіславом приблизно за 140 кілометрів на південний схід. До паротяга вже було причеплено вагон, і я поїхав, навіть не побачившись зі своєю бригадою. Я встиг лише послати їй вітання, а також наказ доправити моїх коней і валізи слідом за мною.
У штабі 2-го кавалерійського корпусу неподалік від Станіслава я отримав інформацію про становище від свого нового начальника, генерала Хана Нахічеванського, кавказця з походження. Мороз і важкі умови від самого початку утруднювали розпочатий у лютому наступ, а крім того, одна нещодавно сформована німецько-австрійська армія взялася атакувати східний фланг. Великі сили відтиснули там нечисленні російські частини до Дністра, отже, треба було чекати наступу в тил російського угруповання і на ліве крило, яке сягало центру Карпат. 2-й кавалерійський корпус мав стримувати ворога між Прутом і Дністром, доки ми встигнемо організувати нову оборону вздовж Дністра. Тим часом 12-та кавалерійська дивізія билася на півдні від села Лисець із австрійцями, які намагалися пробитися через Надвірну.
До складу кавалерійського корпусу належала, крім 12-ї кавалерійської дивізії, ще одна формація, яку між собою називали Дикою дивізією. Вона складалася з шести кавказьких полків, які репрезентували шість племен, звільнених від дійсної служби. Ці полки було зібрано з добровольців різного віку, отож у лавах воювали пліч-о-пліч батьки з синами. Офіцерство було частково російським, частково кавказьким. Командував дивізією брат самого імператора, великий князь Михайло. 1916 року його призначили командувачем гвардійського кавалерійського корпусу, а згодом — генералом-інспектором кавалерії.
Хан Нахічеванський описував і участь 12-ї кавалерійської дивізії в захопленні Галичини. Хоч мені й довелося полишити гарний підрозділ, скидалося на те, що я цілком можу покладатися на боєздатність нового, адже її високо оцінив сам генерал.
Після імператорських маневрів на Волині 25 років тому мені запам’ятався Охтирський гусарський полк — один із чотирьох у цій дивізії. Я, тоді новоспечений офіцер, бачив, як полк на білих конях переправляється через річку Стир, і ця картина врізалася мені в пам’ять. Мені тепер пригадалося, які розповіді я чув про Охтирський гусарський полк, і чому він досі, попри спрощення кавалерійського однострою після російсько-турецької війни, мав особливий дозвіл носити капуциново-брунатний гусарський доломан і використовувати червоні чапраки, здалеку схожі на червоні штани. Розповідали, що в дорозі на парад перемоги в Парижі 1814 року полк розквартирувався в якомусь монастирі капуцинів, де гусари поміняли свої потерті однострої на нові, зроблені з мантій ченців. Під час дефілювання імператор Олександр І звернув увагу на охайно вбраний полк і звелів, щоб кольором Охтирського полку й надалі був брунатний. Тож гусари вельми пишалися своїм одностроєм! Такі традиції були в пошані в Російській імператорській армії, і вони, безперечно, формували дух товариськості і почуття єдності. Ще за один приклад може стати Апшеронський піхотний полк, до парадного однострою якого належали чоботи з червоними закотами — пам’ять про славетний штурм у Семирічній війні в Кунерсдорфському бою, коли полк, за легендою, брів по коліна в крові. А ось до Павлівської гвардії добирали лише новобранців із кирпатим носом — адже такий був у імператора Павла!