Таким чином, досягнуті восени 1914 року результати пішли нанівець; але крах на цьому не скінчився. На початку липня німці розпочали масований наступ, який призвів до втрати Варшави, Івангорода, Любліна, Холма і Бересті. Східніше супротивник здобув Ковель, Луцьк і Дубно, а це означало, що російська Польща опинилася в руках ворога. У балтійських країнах було втрачено Каунас і Вільнюс. Лише у вересні фронт вдалося стабілізувати на межі Рига — Даугавпілс — Барановичі — Дубно — Тернопіль — Чернівці.
Відразу після прориву сектора Горлиці — Тарнів 9-та армія дістала наказ іти в наступ для підтримки правого крила південно-західного угруповання. Про цю спробу треба сказати лише те, що ділянка 9-ї армії на Буковині була настільки далеко, що тамтешні дії не могли вплинути на загальне становище. Доцільніше було б перевести частину 9-ї армії на захід і тримати решту в обороні на межі Дністра. Однак цією можливістю не вдалося скористатися через перевантаженість залізниць і безлад шляхів постачання. 10 травня 9-та армія почала форсувати Дністер.
Я взяв участь у цій операції, командуючи кавалерійським корпусом, який складався з 12-ї кавалерійської дивізії, однієї моєї колишньої гвардійської кавалерійської бригади і тимчасової дивізії, сформованої з двох перекинутих із Далекого Сходу драгунських полків. На заході від Заліщиків ми форсували Дністер, прикриваючи рух лівого флангу Сибірського корпусу на Коломию. Австрійці, які тепер почали загальний відступ, укріпилися в найважливіших вузлових пунктах. Рухаючись разом з авангардом, ми з найближчими до мене вояками ледве-ледве вбереглися від загибелі під селом Заболотів на березі Прута, де потрапили під шквальний вогонь артилерії, від якого полягло багато офіцерів та рядовиків. Зі своїх позицій на правому березі Прута, який подекуди здіймався набагато вище від лівого, ворогу було все видно далеко за річкою.
Коли дивізію було переміщено на іншу прибережну ділянку поблизу Снятина, в гості до Охтирського гусарського полку завітала його почесна командувачка, велика князівна Ольга Олександрівна, сестра імператора. Вона очолювала одну лікарню і стежила за тим, щоб туди брали на лікування її поранених гусарів. Неподалік від Снятина командир полку влаштував на честь високої гості званий обід, на який запросили й мене. Щойно ми сіли за стіл, як ворожа артилерія почала обстріл, і за хвилину він став таким інтенсивним, що господарю довелося попросити велику князівну перейти в безпечне місце.
Через те що бої вже точилися у верхів’ї Дністра, верховному командуванню довелося перекинути підмогу з Буковинського фронту на захід. На початку червня моя дивізія дістала наказ вирушати на захід від села Галич, аби прикривати відступ і переправляння XI армійського корпусу через Дністер.
Перші, десятиденні стримувальні бої почалися на південному від Дністра терені, який був для моєї дивізії добре відомий з попередньої кампанії. Горбкувата місцевість і звивисті річечки дуже полегшували нам завдання. 11-й армійський корпус упорядковано переправився через Дністер, з нагоди чого моя дивізія отримала від командарма подяку. Коли я сам вдало подолав Дністер, моїм завданням стало прикривати відступ 11-го армійського корпусу через Гнилу Липу, його північну притоку. За допомогою вогневої переваги ворогові вдалося створити плацдарм на північному березі Дністра на північному заході від Галича, де ми стримували його кілька діб, доки військо відійшло в безпеку на другий бік Гнилої Липи.
Ці бої наочно продемонстрували роз’єднаність армії, адже мені під час них було підпорядковано аж одинадцять батальйонів один за одним, батальйонів, бойова потуга яких розтанула більш як наполовину і в яких велика частина рядового складу не мала рушниць. Мав я й кілька батарей, однак дістав заувагу за те, що якось раз змусив їх діяти одночасно. Боєприпаси треба економити!
Військо мало утримувати межу на Гнилій Липі, але з огляду на відхід північного флангу ці позиції довелося здати, а частини, що перебували найближче до Дністра, — переправити під прикриттям моєї дивізії через Золоту Липу, що текла паралельно Гнилій, але на 25 кілометрів східніше. Після місячних безперервних ар’єргардових боїв мою дивізію нарешті на початку липня було відведено назад через Золоту Липу на відпочинок, якого вона вже й справді потребувала.
Через тиждень ми знову знадобилися. 10 липня надійшов наказ, що дивізія має негайно перебратися кілометрів на сто на південний схід, на добре знану заліщицьку ділянку. Територію між Прутом і Дністром знову було втрачено, і ворогові вдалося форсувати Дністер на сході від міста. Мене знову підпорядкували генералові Хану Нахічеванському, який надав мені дві бригади з Дикої дивізії. Я мав завдання знищити плацдарм і понтонний міст ворога, який переправився через Дністер. Ворог устиг окопатися, тому це було нелегко.