Хоча бойовий дух кавказьких загонів був непоганим, вони не мали достатнього вишколу і боєздатності. Не дуже покладаючись на їхню ефективність, я розташував свою дивізію в центрі, на найбільш небезпечному напрямку. Одній кавказькій бригаді під командуванням полковника Краснова я наказав сміливо атакувати кіньми правий фланг австрійців, що тікали. Другу, якою командував полковник Половцев, я послав запобігти ворожому прориву на Дністрі. Атака почалася багатообіцяльно, і ми відтиснули ворога. Знов і знов повторюючи відданий лівому флангу наказ на штурм, я, втім, марно намагався вгледіти зі свого спостережного пункту ознаки того, щоб кавказці зрушили з місця. Їхня бездіяльність дала ворогові час зібратися, і це призвело до того, що на центр було спрямовано контратаку. Становище стало нетривким і змусило мене відвести військо на вихідні позиції. При з’ясуванні обставин виявилося, що полковник Краснов хотів зберегти своїх добровольців! Після бою великий князь Михайло за обіднім столом нарікав на дії командира бригади. Від цього контрудару, під час якого до рук нам потрапили тисячі полонених, а також бажані збройні трофеї, принаймні була та користь, що ворог припинив наступ.
У липні й серпні я обороняв одну ділянку на Дністрі і брав участь у відбиванні наступу ворога через річки Стрипа й Серет (останню не треба плутати з румунським Серетом, який вливається в Дунай). З великими зусиллями нам вдалося зупинити ворога.
Упродовж літа мій «маньчжурський ревматизм» іще нагадував про себе, і наприкінці серпня я ледве міг ступити крок. Скорившись наполяганням дивізійного лікаря поїхати лікуватися на теплі джерела, я передав командування 2-го кавалерійського корпусу начальнику штабу генералу Дистерло й вирушив до Одеси.
Це гарне місто на березі величезного Чорного моря було самобутнім центром південної Росії. Гарні тутешні жінки і вродливі чоловіки з південним темпераментом становили мішанину різних племен із довколишніх чорноморських теренів, тому життя в Одесі йшло геть на інакший штиб, ніж у північних частинах держави. Годі й казати, що я справді насолоджувався новими враженнями і двотижневим відпочинком удалині від шуму бою. Особливу радість давало й те, що моя сестра Софі, старша медсестра Гельсінської хірургічної лікарні, навіть приїхала до Одеси, щоб поспілкуватися зі мною. Хоч і болісно було розлучатися з дивізією, зате я дістав приємну нагоду обміркувати військову й політичну ситуацію — на фронті якось не виходило. Розмови з пораненими й хворими офіцерами, яких, як і мене, перевели до Одеси, виявилися корисними й цікавими.
Загальна картина вселяла ще більше тривоги, ніж я собі уявляв. Хоча до гарнізонів і центрів поповнення прийшли мільйони призовників, які гаяли там час і були чудовим об’єктом для революційної агітації, бойова потуга армії після Нового року поменшала ще на півмільйона вояків. У багатьох дивізіях зосталося лише зо дві тисячі багнетів. Поповнювати склад вони й досі не мали змоги, адже зброї не було. Вишкіл рядовиків, які прибували на фронт, був таким недосконалим, що про нього годі й казати. Тисячі не вміли користуватися рушницею. Нестача офіцерів та унтер-офіцерів відчувалася дедалі більше. Єдиним промінцем надії був Кавказький фронт, де нещодавно турки зазнали великої поразки. Однак у підмозі, яка уможливила цю перемогу, була нагальніша потреба на головному войовищі.
Становище з матеріальними засобами було тривожним. Усе зуживалося, губилося чи руйнувалося в боях і під час відступів: рушниці, гармати, телефони, транспортні засоби, польові кухні — всі потрібні для війська матеріали. Нестача боєприпасів змушувала до величезної економії. Наразі не було якихось особливих ознак інтенсифікації промислової діяльності. Саме такими моментами пояснюються успіхи Центральних держав.
Поразка зруйнувала всі сподівання на те, що балканська політика розвиватиметься в сприятливому напрямі. Були сподівання, що Румунія приєднається до країн Антанти навесні 1915 року, однак вона цього не зробила, і сили, які хотіли розриву стосунків з Росією, перемогли. Болгарія, яка дедалі більше схилялася до Центральних держав, напала в жовтні на Сербію.