Тепер почалася енергійна робота для підвищення боєздатності армії. Мети треба було досягти методичним вишколом і поверненням нормального кількісного складу підрозділів. Збільшилося транспортування зброї та набоїв, тож під час бездіяльного зимового періоду назбиралися чималі резерви боєприпасів. Хоча становище й покращало, матеріальна перевага ворога (надто в артилерії) досі була беззаперечною. Незважаючи на численні вади, вдалося домогтися принаймні акумуляції сил і наступальної здатності, якою за спільною ухвалою країн Антанти треба було скористатися під час концентрованого наступу на Центральні держави влітку 1916 року. Він мав початися на сході в середині червня, а на Французькому фронті — на початку липня. Однак цей графік зірвала вдала атака австрійців на італійському войовищі приблизно в середині травня, що вимусила російське верховне командування вдатися до наступу між прип’ятськими болотами і румунським кордоном на два тижні раніше, ніж задумано. Починаючи від квітня 1916 року командувачем на цьому фронті був генерал Брусилов.
Після досягнутих восени 1915 року великих успіхів ворог ослабив своє угруповання на сході, але водночас зміцнив фронт фортифікаційними спорудами, на які не ощадив ні бетону, ні колючого дроту. Попереду був перший наступ російської армії проти укріпленої межі. Розпочалася методична підготовка з використанням досвіду, здобутого на Французькому фронті. З великими зусиллями вдалося зібрати ефективну артилерійну масу в місцях майбутнього прориву. Головний наступальний удар було заплановано скерувати на луцьку ділянку, де стояло й кілька кавалерійських дивізій; вони мали після прориву перетяти ворожі комунікації, насамперед у районі транспортних вузлів — Ковеля і Володимира-Волинського. Серед війська, яке отримало останнє завдання, була й моя, тепер уже відпочила дивізія.
Артилерійна підготовка почалася 1 червня, і незабаром, добре попрацювавши, гармати розбили ворожі позиції вщент. Військо пішло в наступ 4 червня, раніше очікуваного, однак невдовзі з’ясувалося, що плани штабу армії запізнілі. Уночі проти 4 червня я зі своєю дивізією, батареї якої під час артилерійної підготовки попрацювали на ділянці 32-го корпусу, вирушив з місця дислокації під Рівним у двадцятикілометровий кінний марш до села Варковичі, розташованого за дубнівською межею, де мав чекати наказу долучитися до прориву. Пополудні було сповіщено, що прорив уже здійснено на півночі від Дубна, і наказано терміново вести свою дивізію до місця прориву. Я наперед знав своє завдання: переправитися через Стир на півдні Луцька і перетяти ворожі комунікації з Володимиром-Волинським. Однак момент для застосування кінноти було вже згаяно.
Ми осідлали коней і вирушили мерщій, однак до місця прориву вела далека баюриста дорога, тому дісталися ми туди аж із заходом сонця. Ми мусили в темряві долати глибокі траншеї і дротяні перепони на власних і на австрійських позиціях; то була небезпечна і забарна справа, надто з огляду на те, що артилерія пороздовбувала австрійські позиції. Коли я зі своїм авангардом пробрався через той лабіринт, з’явилася ще одна складність: мапа й місцевість не збігалися. Села були зруйновані дощенту, дороги зникли, на їх місці побудовано нові гарматні дороги. Орієнтуватися виявилося вельми важко. Аж уранці полки зібралися в умовному місці по той бік від позицій.
За відсутності оперативних зведень я рухався просто на захід. Уранці ми натрапили на австрійський ар’єргард, який протягом дня відходив за Стир. Ворог мав міцні позиції на протилежному березі, тому переправляння через річку здавалося безнадійним задумом, але я вважав, що таки можу спробувати на броді біля села Торговиця, розташованого кілометрів за десять на південь. Цей брід я знав з часів згаданих вище імператорських маневрів, які відбувалися 25 років тому. Назавтра вночі теж не могло бути мови про відпочинок, і з охтирськими гусарами в авангарді я доїхав до Торговиці 7 червня вдосвіта. У мене виникали досить дивні емоції, коли я вдивлявся на схід у річкову долину й розлогі поля з того самого пагорба, де колись молодим офіцером стояв серед арбітрів і озирав, як кавалерійська маса кількістю три з половиною дивізії, вишикувавшись квадратним ладом, готується переправлятися через Стир. А ось і брід, яким Охтирський гусарський полк перебрався тоді через річку з протилежного берега. Хоча тепер білих коней і було замінено на буланих, чапраки досі скидалися на червоні штани, а тютюново-брунатні однострої з жовтими шнурами цілковито увиразнювали картину, яка наверталася мені на пам’ять.