Чекаючи на інші полки, я звелів артилерії займати позиції і відкривати вогонь. Незабаром на крутому протилежному березі завиднілися потужні ворожі батареї і піхотні позиції на два «поверхи». Стир і тут не вийшло б форсувати без жорстоких боїв, які призвели б до великих втрат у живій силі й унеможливили б дотримання вказівок. Тому я вирішив узяти участь у наступі, що його один армійський корпус починав трохи південніше, і поїхав туди, щоб підготувати вступ своєї дивізії у бій. Але через кілька годин підготовчого двобою артилерії, до якого були залучені й мої батареї, надійшов наказ відмовитися від операції.
Я досі був без зв’язку зі штабом армії. Стверджували, що здобуто Луцьк, розташований за 25 кілометрів на північ, і я вирішив переправитися через річку там. Це був наш четвертий нічний кінний марш, і на ранок ми доїхали до Луцька, який справді перебував у руках росіян. Генерал Денікін, який зі своєю стрілецькою дивізією брав участь у здобутті міста, роз’яснив мені ситуацію, наскільки її знав. Тоді саме точилися бої з ворожим ар’єргардом на заході від міста.
Щоб за отриманими мною вказівками перетяти ворожі комунікації з Володимиром-Волинським, я вирішив перше зайняти вузол доріг у Торчині кілометрів за двадцять на захід від Луцька, де, за моїм припущенням, міг перекрити шлях ворожому ар’єргарду й обозу. Однак знайти у фронті ворога прогалину, якою можна б було добутися в глибину, виявилося неможливо, і жорстокі бої тривали весь день і наступну ніч. Це ніч стала вже п’ятою поспіль, коли моя дивізія не розсідлувала коней і ледве встигала їх нагодувати, а тим більше виспатися. Назавтра було здобуто село Боратин на півночі від Торчина. Після півдобового відпочинку розпочалася атака на Торчин, яка тривала цілу ніч.
Тепер треба було рухатися в глибину до Володимира-Волинського, важливого вузлового пункту, і вранці 11 червня, перед тим як упав Торчин, я зосередив головні сили на ділянці проти села Затурці кілометрів з десять на захід, тимчасом як Торчин було здобуто з півночі й заходу. На той час ворожі лави вже проминули село. Під Затурцями моїй дивізії вдалося пробити фронт і, рухаючись до шосе, яке вело до Володимира-Волинського, просунутися на двадцятикілометрову віддаль. Ті бої тривали три дні.
Тим часом австрійці встигли кинути в бій резерв, і наступ досяг кульмінації. Тепер я дістав наказ негайно поставити свою дивізію на заході від села Кисилин, щоб прикривати перегрупування піхоти. Нелегко було зібрати дивізію зі знесиленими кіньми і швидко перемістити її на новий напрямок.
Тепер дивізія стояла обабіч дороги на Ковель. На деякій віддалі од моєї ділянки височіло кілька горбів, які насамперед цікавили розташовану позаду навскіс дивізію генерала Денікіна. Горбів він не займав, і я зробив це з власного почину, але щойно мої підрозділи зайняли позиції, як за горби зав’язався запеклий бій. За оповіддю полонених, нас атакував авангард німецької формації, вивантаженої в Ковелі. Отже, і до німців надходили резерви. Я зателефонував Денікіну і порекомендував йому заступити мене упродовж дня, якщо він не хоче бачити горби в руках у ворога. Генерал відмовився: він розпочинав перегрупування і сам відвоює горби, якщо їх потребуватиме! На це я відповів, що пізніше буде важко відкинути німців назад.
«А де ви бачите німців, генерале? — вигукнув Денікін. — Тут немає ніяких німців!»
Я сухо зауважив, що мені легше їх побачити, бо так сталося, що я перебуваю перед ним.
Росіяни з типовою зарозумілістю недооцінювали значення фактів, які з тієї чи тієї причини не вписувалися у власні намітки. Ну що ж, коли мою дивізію з настанням ночі було відведено назад у резерв корпусу, горби таки опинилися в руках німців. Значення цього факту стало зрозумілим генералу Денікіну наступного дня.
Уранці генерал Денікін мав атакувати. У наказі, відданому командувачем корпусу, було сказано, що моя дивізія має кінним ладом розвинути успіх, досягнутий генералом. Я сам вийшов телефоном на зв’язок із командувачем, генералом Кашталінським, який у маньчжурській кампанії програв бій на річці Ялу, і розповів про свої побоювання: мовляв, це радше німці відпочилим військом розвинуть успіх, досягнутий у протистоянні з Денікіним. Я наважився запропонувати згрупувати мою дивізію на південному краю трикутного болота між селами Кисилин і Ворончин, звідки резерв може вдарити в обох напрямках.
«Ви отримали мій наказ, генерале?» — спитав Каплінський.
«Авжеж».
«Виконуйте його!» — І поклав слухавку.
На світанку я поїхав з авангардом у напрямку села Кисилин, яке горіло від обстрілу німецької важкої артилерії. Стояв оглушливий гуркіт, «валізи» вибухали з шаленим гряканням. З ворончинського напряму теж лунала канонада. Недалеко від Кисилина мене наздогнав ординарець командувача корпусу. Внаслідок зміни ситуації я дістав наказ якнайшвидше зайняти позиції на заході від Ворончина, де ворог дуже напосідав на ліве крило 23-го корпусу. Згадав зарозумілу репліку генерала Кашталінського «Виконуйте його!» — і посміхнувся. Болото тепер доводилося обходити, тож на виконання наказу потрібен був цілоденний марш.