Невдовзі, власне, і з’ясувалося, що ті, хто вважав нейтральну Румунію кориснішою для Росії, мали рацію. Масований наступ ворога через Карпати і в напрямку Добруджі призвів до того, що всю Волощину, Добруджу і столицю країни Бухарест до кінця року було втрачено. Ще в ранній період Румунія попросила в Росії допомоги, яка в міру наступу Німеччини й Австрії набувала дедалі більших масштабів. Наприкінці зими 1917 року російського підсилення було на приблизно 500-кілометровому Румунському фронті аж 36 піхотних і 6 кавалерійських дивізій. Це означає, що російська армія тоді поставила в Румунії мало не чверть своїх сил, а сама лишилася майже без резервів. Крім того, Росія мала опікуватися забезпеченням провіанту і матеріальним поповненням румунської армії, поки її власна стратегічна позиція гіршала й гіршала. Хрестоматійний приклад того, що від слабкого союзника більше шкоди, ніж користі!
Серед сил, перекинутих пізньої осені 1916-го до Румунії, була й моя дивізія, яка наприкінці листопада знялася з Луцького фронту, щоб здійснити приблизно 700-кілометровий кінний марш розбитими дорогами. Здалася б швидша допомога, але перевантаження залізниць і тепер завадило верховному командуванню до неї вдатися. Під містом Роман у Молдові моїй дивізії випала честь урочисто проїхати повз командувача 9-ї армії генерала Лечицького, який на коні під’їхав до мене, щоб висловити подяку за здобутки дивізії того року, коли вона перебувала в складі його армії. Генерал ремствував, що завдання моєї дивізії, безперечно, буде відтепер і невдячним, і важким, зважаючи на слабку боєздатність румунської армії. «Армія роз’єднана, там немає армії» — такою була його сувора оцінка. 20 грудня ми прибули до містечка Одобешть, розташованого за 25 кілометрів на північний захід від Фокшан. За час тривалого маршу дивізія не втратила жодного коня.
У Фокшанах я прибув до генерала Авереску, командувача 2-ї румунської армії, який тепло зустрів мою дивізію. Становище трохи стабілізувалося, тому він запропонував мені дати своєму війську відпочити кілька днів. Однак ця втіха тривала недовго, бо вже наступної ночі надійшов наказ вирушати. Щоб дістати змогу пробитися вперед річкою Путна, німці атакували однойменну залізничну станцію, в районі якої румунська бригада під командуванням полковника Стурдзи опинилася в дуже скрутному становищі. 12-ту кавалерійську дивізію і підпорядковану мені бригаду Стурдзи було об’єднано в так звану Групу Вранчі.
Тепер я обіймав командування на ділянці завширшки близько 60 кілометрів. Цим тереном текли гірські річки Шушица, Путна, Наруя і Забала, берегами яких німці наполегливо пробивалися до долини Серету, щоб створити вихідну позицію для удару в тил 9-ї російської армії. Найзапекліші бої точилися за залізничну станцію Путна, в районі якої підрозділи від першого дня зазнавали значних втрат. Там загинув відважний підполковник Богалдін з Охтирського гусарського полку, і це була для нас непоправна втрата. Хоча мої кіннотники не мали досвіду війни в горах, вони гідно впоралися з завданням. Утім, сил групи Вранчі не вистачало, щоб протистояти дедалі більшому натиску, і потроху до моєї формації надходило підсилення. Незабаром група вже складалася з двох російських і двох румунських кавалерійських дивізій, двох румунських піхотних дивізій і однієї румунської піхотної бригади.
Найкритичніше становище виникло на моєму лівому фланзі, де козацька дивізія під командуванням генерала Кримова була сполучною ланкою між групою Вранчі та 3-м румунським корпусом і обороняла середню частину гірського хребта Магура з вершиною заввишки 1001 метр. З гори було видно на сході Фокшани і довколишню рівнину, яка тяглася скільки сягало око. Пізно ввечері 2 січня 1917 року ми отримали тривожне повідомлення. З польовою вартою Кримова намагалися вийти на зв’язок, але марно: генерал зі своєю дивізією зник, не попередивши сусідні частини! Ні в мене, ні в румунського командувача корпусу не лишилося сил для заповнення прогалини. Німці не гаючись зайняли ділянку Кримова і заходилися обстрілювати артилерією Фокшани, що їх генералу Авереску зі штабом довелося залишити. Коли через кілька днів вдалося зібрати військо для контрудару, на гребені гори була така міцна оборона, що на його відвоювання знадобилися б куди більші сили.