Кілька тижнів по тому я дістав пояснення дивних дій Кримова. У його наказі на виправу був ось який пункт: «Втративши всяку довіру до румунської армії, я вирішив повести свою дивізію до найближчого російського корпусу і приєднатися до нього». Простий висновок! Важко було зрозуміти, як шанований генерал Кримов міг так грубо порушити закони війни. А що він на додаток до всього не повідомив про свій відхід, заподіяну ним шкоду не було змоги бодай спробувати усунути. Таке порушення минуло для того штабного офіцера безкарно.
Після того як група Вранчі місяць перекривала ворогові доступ до Фокшан і долини Серету, її розформували для відпочинку й поповнення. 12-й кавалерійській дивізії в наказі було сказано їхати до Бессарабії (там були повні сінники!), а точніше, на околиці міста Кишинів. Я не міг не відчути суму, коли довелося полишати захопливе командування у Трансільванських Альпах.
Коли на прощання я відвідав генерала Авереску, він висловив подяку за витривалість групи Вранчі й порадив мені подати клопотання, щоб 12-та кавалерійська дивізія дістала змогу лишитися в його армії. На це я міг лише зауважити, що в російській армії так діяти не заведено. Аж набагато пізніше я отримав зовнішній вияв румунської подяки — орден Михая Хороброго ІІІ ступеня. Затримка, очевидно, пояснювалася тим, що я двічі заборонив двом своїм румунським командирам дивізії залишати поле бою, хоча їх викликав до себе король Фердинанд.
У місті Бирлад, де заночувала моя дивізія, я прибув до генерала Рогози, командувача 4-ї російської армії, формація якого обороняла терен між притоками Дунаю Серетом і Прутом. Генерал Рогоза, авторитетний командувач на прізвисько Військовий бог, мав густі брови й бороду, які справді надавали його зовнішності войовничого відтінку. Мене прийняв молодий ординарець, який накульгував так, що жаль брав, коли я на нього дивився. Я спитав, у якому бою його поранено, і він відказав, що наразі не брав участі в боях. Він нещодавно приїхав потягом із Москви і між Кишиневом та Бирладом відморозив ногу в вагоні першого класу. Я теж цієї воєнної зими вже зрозумів, що в південних краях бувають міцні морози і багато снігу. Коли ми їхали верхи з гір до Бирлада, якось увечері моя артилерія загрузла в кучугурах, і її вдалося витягти аж наступного ранку.
Генерал Рогоза запросив мене лишитися на обід. На мій подив, він повернувся до мене і висловив кілька образливих зауваг на адресу румунської армії, дарма що це відбувалося в присутності румуна-зв’язківця. Місяць гірських боїв, упродовж яких у моєму підпорядкуванні перебувало аж п’ять великих румунських підрозділів, засвідчив, що румунське військо було дуже стомлене і недостатньо споряджене, а його бойова цінність не мала стабільності. Так я й відповів генералові. На моєму правому фланзі стояла бригада під командуванням полковника Стурдзи, і от про нього я міг сказати, що мені б хотілося, аби всі підлеглі командири були такими гарними тактиками і сміливцями, як він.
А ще я зазначив, що під час одного з боїв два німецькі ескадрони пробилися через ділянку, яку обороняла румунська калараш-бригада (це така собі резервна кіннота) і відрізали мене від штабу. Все моє військо на тому напрямі брало участь у бою, і треба було десь роздобути резерв. Телефонного зв’язку зі штабом я не мав, а єдина дорога в глибокій річковій долині між крутими гірськими стінами перебувала під обстрілом. У цій ситуації один кульгавий офіцер-румун на чолі спішеного півескадрону почав прокрадатися в бік німців і спонукав їх перевести обстріл на нього, аби ми з двома ординарцями майнули геть під самісіньким носом у ворога. Дії румунського офіцера були неабияким подвигом. Надвечір невеликі сили, які вдалося назбирати, відтиснули ворога назад.
Добувшись до Бессарабії наприкінці січня 1917 року, я подав клопотання на коротку поїздку до Фінляндії, і його задовольнили. Коли в середині лютого я приїхав до Петербурга, то дізнався, що імператор перебуває в Царському Селі, і засвідчив йому свою пошану як генерал його почту й колишній командир гвардійських уланів. Того дня на прийом прийшло лише двоє, і я дістав аудієнцію відразу. Я гадав, що імператор, який зазвичай уважно всіх слухав, зацікавиться звітом про становище на Румунському фронті, адже звідти мало хто приходив до нього на аудієнцію. Однак він був відверто неуважним.
Попрощавшись і вийшовши, я спитав у флігель-ад’ютанта, чи не прийме мене імператриця. Її Величність хворіла, проте я вважав своїм обов’язком виявити увагу і попросив переказати їй, що їду з Румунії до Фінляндії і цікавлюся, чи не прийме Її Величність мене на аудієнцію. Імператриця звеліла ґречно відповісти, що вона чекає на мене завтра.