Незважаючи на заперечення гостинної родини, я залишив її того самого вечора. Мене проводжав зведений брат господаря Еміль. Він вивів мене через заводську територію у спокійний завулок і переконався, що шлях вільний. Вуличне освітлення було слабким, та й у вікнах будинків мало де світилося. Повз проїздили автомобілі з червоними прапорами, в них сиділи вояки, озброєні цивільні й гулящі дівки з борделів. Тут і там горіли вогнища, біля яких зійшлися погрітися люди цього холодного березневого вечора. Небо червоно полум’яніло від пожеж. Часом лунали постріли.
Я дійшов до будинку Селіна без пригод, подзвонив у двері — і несподівано вздрів перед собою свого зятя, майора Мікаеля Ґріпенберґа, який саме прибув із Гельсінкі. Самого господаря вдома не було, але це не завадило мені розташуватися в нього. У Селіна знайшов пристановище і вислужений фінський генерал Лоде, який майже тридцять років тому, тоді в званні хорунжого, зазнав важкого поранення на російсько-турецькій війні 1878 року. Він теж нещодавно приїхав із Фінляндії, але вийшов кудись до міста. Потім нарешті з’явилися і господар, і Лоде.
Назавтра вранці, у вівторок 13 березня, з центру міста чулася інтенсивна стрілянина. Телефон, який, бувало, виходив з ладу, тепер знову працював, і ми дізналися, що поліційні сили й останні вірні уряду військові частини зазнають поразки.
Нас теж не оминули тривожні обставини. Я сидів за телефоном у передпокої в халаті Селіна, з-під якого витикалися чоботи з виразними слідами від острогів, і марно намагався додзвонитися до свого ординарця — аж ось на сходах залунало брязкання зброї і гучні голоси. Об сходинки стукали приклади гвинтівок, люди зупинилися перед нашими дверима і подзвонили. Двері відчинив господар, а я далі розмовляв телефоном. Увійшов патруль, очолюваний цивільним, який без передмов заявив, що в будинку переховується генерал. Не розгубившись, Селін відповів, що в нього справді мешкає старий фінський генерал, який уже давно полишив дійсну службу, але зараз його немає вдома. Начальник патруля зажадав зробити трус у квартирі, і вояки розбрелися по кімнатах.
Незабаром вони повернулися до передпокою, де я досі сидів за телефоном. Я необачно привернув до себе їхню увагу, запитавши, що саме вони хочуть від генерала, якого шукають. Начальник патруля своєю чергою спитав, хто я такий і чому в чоботах. Я відповів щось на кшталт того, що я саме приїхав з Фінляндії в деяких комерційних справах, а що стосується чобіт, то нині доводиться тішитися, коли взагалі вдається роздобути собі бодай якесь взуття. У мороз вони добрячі! Це пояснення сприйняли за щиру правду, як не дивно. Вояки пішли собі, а ми зітхнули з полегкістю.
У другій половині дня шум бою на лівому березі Неви подужчав, і ввечері небо знову зачервонілося від пожеж. Хтось розповів, що Петропавлівська фортеця опинилася в руках бунтівників. Я провів неспокійний вечір і ще одну ніч у Селіна.
Уранці 14 березня нарешті вдалося додзвонитися до свого ординарця, який аж тепер дізнався, де я квартирую. За кілька годин перед нашим будинком знов зупинився автомобіль, і на сходах почулося брязкання зброї. Задзеленчав дзвінок, і я почув, як хтось питає за мною. Я впізнав голос свого ординарця і відчув полегкість. Він розповів, що новопризначений начальник гарнізону зумів запровадити сякий-такий порядок. У Hôtel d’Europe було поставлено коменданта і дано в його розпорядження кількох вояків для захисту пожильців. Крім того, комендант дістав право виписувати їм посвідчення особи, яке мало убезпечувати їх на вулицях.
Отож я перебрався назад до готелю й там поступово довідався, що трапилося тим часом. На неділю 11 березня було скликано Думу, але їй лише зачитали черговий імператорський указ про розпуск. Ця крапля переповнила міру терпіння. Дума відмовилася підкорятися указу і послала цареві телеграму, в якій вимагала призначити новий уряд, якщо він хоче врятувати імперію. Відповіді не було, і вночі проти 12-го числа голова Думи Родзянко адресував таке саме повідомлення військовому верховному командуванню. Тієї самої ночі збунтувався один із запасних батальйонів гвардійського полку і повбивав своїх офіцерів, наступного ранку решта військових частин і флот підняли революційний прапор, що призвело до загального хаосу. Найбрутальніше бунтівники поводилися на військово-морській базі в Кронштадті, але у столиці теж попрощалося з життям чимало вищих і нижчих офіцерів — незалежно від того, як саме вони ставилися до політичної кризи.
Про імператора було відомо лише, що він перебуває у своїй Ставці в Могилеві. Імператрицю, цесаревича і чотирьох князівен було заарештовано в царськосельському палаці. Уряд подав у відставку. Було призначено Тимчасовий уряд, сформований із членів Думи. У Таврійському палаці, де засідала Дума, в той самий час утворився ще один орган, Виконавчий комітет Ради робітничих депутатів. У його президії були Чхеїдзе і Керенський, двоє лівих лідерів Думи. Цей комітет зокрема заборонив видавати щоденні газети. Ось конкретний доказ малої влади Тимчасового уряду.