На той час поразка Центральних держав уже здавалася очевидною. На Французькому фронті союзники розпочали в квітні наступ під Реймсом, який засвідчив, що перевага дедалі більше переходить на їхній бік. 2 квітня до країн Антанти приєдналися США, і в червні до Франції прибули перші американські формації. Скидалося на те, що Австро-Угорщина стоїть на порозі розпаду. У цій переможній розв’язці мусила б брати участь нова Росія, якщо вона хотіла забезпечити досягнення своїх цілей у війні й дістати винагороду за свої жертви.
Таке підґрунтя мав наступ на австрійські армії, до якого вирішили вдатися нові російські керманичі. Це було сміливе рішення, адже на початку квітня локальний наступ німців на Ковельському фронті засвідчив, що російська армія остаточно втратила боєздатність. Найперша умова успіху — звісно, повернення авторитету командування й край розкольницькій агітації. Але на це й натяку не було, натомість Керенський, який став військовим міністром, вирушив у пропагандистське турне, внаслідок чого фронтом пробігла короткочасна хвиля патріотичного піднесення. Однак іще більшу вагу мало те, що почали утворюватися добровольчі ударні групи й для підтримки наступу залучили всю наявну артилерію. З наступом, головний удар якого було спрямовано на тернопільську ділянку на схід від Львова, мав поєднуватися рух війська на Буковині.
Ми рушили вперед на початку липня. Після кількох локальних успіхів наступ захлинувся на головному напрямку, проте на південному фланзі 8-ма армія під командуванням генерала Корнілова просунулася кілометрів на тридцять. Завдяки цьому успіху його призначили командувати Південно-Західним фронтом.
Однак невдовзі від нього відвернулося воєнне щастя. 14 липня ворог розпочав контрнаступ на Галичині й Буковині, оборону було зламано і військо кинулося навтіки в шаленому безладі. Тернопіль і Чернівці впали, Україна опинилася під загрозою.
У тій ситуації генерал Корнілов вирішив вдатися до радикальних заходів. Було створено спеціальні загони для виловлювання дезертирів, замінено нерішучих і некомпетентних командирів, заборонено всі «мітинги» і обмежено владу солдатських рад. На вимогу Корнілова Тимчасовий уряд згодився повернути військовий трибунал і смертну кару. Завдяки цим заходам ворожий наступ було остаточно зупинено, але на той час фронт уже перемістився на 100 кілометрів назад.
У серпні генерала Корнілова призначили верховним головнокомандувачем, і на цьому посту він робив усе можливе для оздоровлення армії. Однак його програму Тимчасовий уряд не схвалив, і процес розпаду тривав.
На Сучавському фронті натиск зростав, у міру того як ворог пробивався до Бессарабії, але його успіхи на моїй ділянці мали локальний характер. У кінці липня — на початку серпня 1917 року настав спокійніший період, що дало новий імпульс політикуванню.
Невдалий липневий наступ, а також зумовлений ним контрнаступ, звичайно, ще більше послабили позиції командування. Почастішали випадки, коли солдати заарештовували офіцерів і тягли їх на якийсь революційний суд. Суди очолювали комісари з широкими повноваженнями, і в таких випадках майже не було шансів поговорити з ними.
Кілька вояків заарештували й одного з моїх офіцерів, відважного командира ескадрону, який виступив із монархічною промовою в офіцерському клубі. Його повезли до Кишинева. Я намагався домогтися його звільнення і покарання винних, звертаючись до одної інстанції за одною, чітко дотримувався всіх тодішніх приписів і, власне, як мені здавалося, поступово наближався до мети. Коли документи дійшли до комісара армії, він сам прийшов до мене і повідомив про намір відвідати зазначений полк, тимчасово дислокований позаду фронту. Комісар поздоровив мене з тим, що мені вдалося просунути справу так далеко, і сказав, що поділяє мою думку щодо цього випадку. Він пообіцяв подбати про те, щоб вояків виключили з полку і не дозволили більше до нього повертатися.
Назавтра я завіз комісара в полк, вишикуваний з нагоди візиту. Привітавши вояків короткою промовою, він наказав вийти з лав тим, хто несправедливо заарештовував офіцера, і якийсь унтер-офіцер повіз винуватців до штабу армії. На зборах комітету дивізії комісар армії виголосив промову, де зазначив, що саме невідповідного до статуту вчинили заарештовані, але закінчив він словами, що вояки, відбувши покарання, матимуть право повернутися до свого полку.
Цей випадок був останньою краплею, яка переповнила мою міру терпіння. Мені стало зрозуміло, що командирові частини, який не може навіть захистити своїх офіцерів від насильства з боку рядовиків, більше нема чого робити в російській армії. Перебіг подій упродовж літа підтвердив цю думку.