На початку вересня німці просунулися вперед у країнах Балтії, і це призвело до падіння Риги. З огляду на це головнокомандувач повторив свою вимогу про вжиття дієвих заходів для повернення військового порядку. Новопризначений прем’єр-міністр Керенський відкинув вимогу Корнілова. Тоді той вирішив спробувати силою зброї врятувати державу від загибелі, і послав дві кавалерійські дивізії до Петербурга, наказавши їм заарештувати Керенського. Однією з дивізій командував генерал Кримов, який свого часу став винуватцем ворожого прориву біля гори Магура. Це його тепер було вшановано довірою головнокомандувача, коли той кидав на стіл останню карту. Керенський викликав його до Зимового палацу, і Кримов подався туди сам. Після палкої розмови, зміст якої, мабуть, невідомий стороннім, генерал вийшов з палацу, доїхав до свого помешкання і застрілився. Назавтра було заарештовано головнокомандувача у його Ставці в Могилеві, після чого відбулося проголошення республіки.
Повідомлення про провал спроби генерала Корнілова породило в мені відчуття, що вже годі сподіватися на повернення порядку. Вагання і гнітючий настрій запанували в широких колах, які вірили, що Корнілов іще може врятувати Росію. Коли Керенський сам став головнокомандувачем, це аж ніяк не сприяло зміцненню авторитету державної влади. Ще в травні, коли більшовики вперше повстали проти уряду, з’ясувалося, що саме мають на меті радикали, і ще очевиднішими стали їхні цілі, коли вони, скориставшись нищівною поразкою на Галичині й Буковині, 17 липня підняли бунтарський прапор у столиці. Ця спроба державного перевороту зазнала невдачі після триденних боїв. Незважаючи на всі сигнали, Керенський і далі собі виступав із промовами.
Погіршення загальної ситуації ще більше зміцнило мою думку, що мені вже немає місця в російській армії. Але де знайти слушний привід, щоб розпрощатися з нею? Допоміг випадок.
Якось раз я їхав баским конем, який, скачучи перетятою місцевістю, перечепився і впав. Від падіння я вивихнув ногу, але спромігся знову вилізти на коня, пустив його ходою й повернувся до штабу. Лікар корпусу констатував, що вивих досить серйозний. У найгіршому разі я лежатиму в ліжку кілька місяців. Гнітюча перспектива, та що тут удієш!
Уночі мене пройняла думка, що цей лихий випадок, можливо, якраз і дає бажаний шанс. Я міг би зробити так, щоб мене вирядили до Одеси, і спробувати там знайти спосіб потрапити до Петербурга, а звідти до Фінляндії. Скерування було виписано. Назавтра вранці я з деяким сумом попрощався з найближчими своїми людьми і подякував їм за зроблені мені послуги. Командувачу армії я послав телеграму, де повідомив, що поїхав до Одеси. Такі дії, щоправда, суперечили статуту, але я знав, що командувач запобігає перед більшовикам, тож я волів узяти долю в свої руки. Я сів у свій автомобіль і вирушив до Одеси.
Було дуже прикро мати хвору ногу в такий непевний час, коли ніхто не знав, що принесе з собою завтрашній день. Новини ставали дедалі коротшими та суперечливішими і не давали ясної картини того, що діється в різних частинах чималої російської держави. Про фінляндські справи я нічого не знав, бо довго не отримував вісток з батьківщини.
Серед мешканців Hôtel London, де я зупинився, була леді Мюріель Педжет, яка представляла англійський Червоний Хрест. Вона працювала на Румунському фронті і, чекаючи на нові доручення, перебувала в Одесі разом із санітарною автоколоною, якою керувала. Якось увечері леді Мюріель улаштувала чаювання для численних друзів, яких здобула ласкавістю і послужливістю. Господиня зробила гостям сюрприз і познайомила їх із ясновидицею, зазначивши, що та має дар передбачати майбутнє.
Я вперше брав участь у чомусь такому. За наполегливим спонуканням леді Мюріель я знехотя зайшов до вузької порожньої кімнати з блискучою підлогою, де в глибині сиділа віщунка спиною до вікна. На невеликій віддалі од вікна стояли столик і два стільці, один для «піддослідного», а другий для чоловіка, якому треба було дати написані на папірці п’ять запитань. Перше моє запитання стосувалося обох дочок — Анастасія перебувала в Лондоні, а Софія — в Парижі. Вони вже давно не давали про себе знати. У другому я спитав про брата й трьох сестер. Третє запитання стосувалося мене самого. У решті двох я запитував щось про війну, але і самі питання, і відповіді на них уже забув.
На перше запитання я дістав відповідь, що мої доньки добре почуваються і мають багато різних справ. Старша працює на благо людства, а молодша вирушає в поїздку небезпечними водами, але щасливо доїде. З рештою моїх родичів усе гаразд. Про моє власне майбутнє ясновидиця повідала щось дивне. Невдовзі я здійсню тривалу поїздку, а далі обійму вищу посаду, ніж будь-коли мав до того, і під моїм проводом армія переможе. Після хвали на мою адресу я добровільно залишу свій пост, а незабаром дістану важливе доручення й вирушу з ним до двох великих західних країн, де мої зусилля увінчаються успіхом. З цієї поїздки я повернуся на ще вищий пост, але й тоді моя моя місія стане короткочасною. По багатьох роках я ще раз обійму дуже високий пост.