Я що є сили намагався не засміятися. Відповіді, як я бачив, потребували від ясновидиці великих зусиль; вона була в трансі, говорила хрипкувато, а її руки мляво висіли.
Коли леді Мюріель запитала, що саме я почув, я коротко переповів пророцтво ясновидиці, хоча — попри всю мою повагу до її протеже — сам я вважав це повною нісенітницею. Назавтра я уже й забув слова віщунки.
У тодішній атмосфері Судного дня ніхто не здивувався, коли газети розповіли 8 листопада 1917 року, що Керенського та його уряд повалено. У столиці після дводенних боїв владу захопили Ленін і Троцький на чолі більшовицького уряду. Цю новину в Одесі було сприйнято з апатією. З кількома своїми товаришами-офіцерами я знову обговорив питання протидії диктатурі меншості, але в мене склалося цілком певне враження, що ні вони самі, ні громадськість загалом не вважали за потрібне якось боротися. Лише в Москві більшовики стикнулися з певним опором, на здолання якого знадобилось аж п’ять днів.
Я вирішив пришвидшити від’їзд і виправив собі відрядну посвідку, що дозволяла поїхати до Петербурга полікувати ногу, яка насправді вже майже загоїлася. З Одеси до столиці дорога залізницею тривала раніше кілька днів, але тепер на неї довелося витратити куди більше часу, до того ж потяг переповнився вщерть, і в ньому годі було поворухнутися. Розповідали, що пасажирів затягали й витягали крізь вікна і навіть ті, кому поталанило купити сидячі місця, вдовольнялися кількаденним стоянням. Щоб уникнути цих прикрощів, я звернувся до коменданта міста, який виявився колишнім командиром Охтирського гусарського полку. Я подав клопотання, щоб мені надали цілий вагон і домігся свого. Дві сестри з Червоного Хреста і морський кадет-англієць намірялися вирушити до Англії й у захваті пристали на мою пропозицію поїхати разом — як і троє лікарів-румунів, що прямували до Японії. Крім них і персоналу їхали ще мої ординарець і слуга.
Раді, що все так владналося, ми сіли і вмостилися там якнайзручніше. На третій від Одеси станції нас повідомили, що вагон несправний і ліпше перейти в інший. Сказали, що ремонт триватиме добу, але я запасся і для себе, і для своїх супутників їжею на багато днів, тому ми воліли зачекати. Назавтра повторилася та сама прикрість, і цього разу мене повідомили, що на ремонт знадобиться не одна доба. Я звернувся до коменданта станції. Він сказав, що на станції стоїть чимало справних вагонів, але вони в руках у солдатів, які влаштували там собі помешкання. На це його влада вже не поширювалася. Тоді я звелів слузі запропонувати винагороду мешканцям одного справного на вигляд вагона, якщо вони погодяться перебратися до іншого. Оборудка відбулася, і ми знову змогли поїхати далі. На кількох станціях у потяг намагалися пробратися вояки, аж здавалося, що вони проламають стіни, але слузі сяк-так вдалося змусити їх шанувати недоторканність нашого «вагона-салона». Поїздка багато в чому нагадувала мені значно довший шлях, який я подолав крізь хаотичний Сибір 12 років тому.
На могилівському вокзалі, де містився штаб головнокомандувача, панувала дивна атмосфера. На пероні стояла нажахана юрба людей довкола великої кривавої калюжі. Тут я дізнався, що Духоніна, начальника штабу, вбили, коли він за домовленістю з новопризначеним більшовицьким головнокомандувачем, офіцером Криленком, прийшов на вокзал на зустріч без конвою. Коли вони зійшлися, з Криленкового потяга вибігли вояки, й суд над Духоніним був короткий. Із Духоніним я запізнався був у Варшаві, де він кілька місяців служив у гвардійських уланах.
Через шість діб ми доїхали до Петербурга. Уже вокзал справив гнітюче враження, адже там юрбилися по кутках розхлябані вояки. Побачивши, як генерали самі несуть свій багаж, я обурився, але таки знайшов кількох солдатів, які залюбки понесли мої речі і роздобули візника. Побіжна картина міста дорогою до Hôtel d’Europe, де мене в березні ледь не взяли під арешт, доповнила похмурість вражень. Вулиці були недоглянуті, рух у місті — паралізований.