Я пробув у Петербурзі тиждень і зустрівся з багатьма давніми друзями. Впадало в вічі, що над усім і всіма тяжіє похмура гнітючість. Ніде не було видно ні заповзятливої сміливості, ні рішучої волі чинити опір новому режиму. Обідаючи одного разу в «Новому клубі», заснованому деякими членами аристократичного Мисливського клубу, я зауважив, що сиджу поміж двома великими князями, які посідали високе становище у війську. Тут надійшла звістка, що більшовики влаштували трус у Мисливському клубі й заарештували кількох його членів, які там мешкали, — зокрема мого товариша-кавалергарда Арсена Карагеоргійовича, брата короля Сербії. Цей випадок, звичайно, дав привід обговорити питання збройного опору, і я заявив про свою впевненість, що підтримка йому гарантована. Якщо цей задум очолить котрийсь із великих князів — ліпше загинути з мечем у руці, ніж дістати кулю в спину чи бути розстріляним! Однак мої сусіди за столом мали іншу думку і вважали опір безнадійним. Я дуже розчарувався, зіткнувшись у столиці з таким самим настроєм, як в Одесі.
Подальший перебіг подій змінив моє уявлення, що очолювати рух опору має представник імператорського дому. Невдовзі я збагнув, що це радше ускладнюватиме завдання. Але я досі певен, що тоді існувала змога зібрати достатньо сил для перемоги над радикальними елементами.
Ніхто не мав права залишати столицю без відповідного дозволу найвищої більшовицької ради. Вона заволоділа Смольним, інститутом шляхетних панянок, розташованим біля завороту Неви, і влаштувала там свій осідок. Моя відрядна посвідка була єдиним документом, на який я міг послатися, тому я відразу звернувся до канцелярії статс-секретаря у справах Фінляндії з проханням видати мені паспорт. Канцелярію позбавили права їх видавати, але там мені виписали посвідчення особи, де зазначалося, що я фін і прямую до Фінляндії. Наступною інстанцією був генеральний штаб, де я сподівався роздобути відрядження до Гельсінкі. Тиша і пригнічена атмосфера, які панували серед моїх штабних знайомих, тепер уже вбраних по-цивільному, справили гнітюче враження. Мене поінформували, що ніхто, крім найвищої більшовицької ради, не може видати мені дозволу виїхати з міста. Це й так мені вже було відомо, але до Смольного я йти не хотів. Тоді я подав рапорт до штабу, де написав, що мене скеровано з Одеси на лікування ушкодженої ноги і я маю намір повернутися до Фінляндії, дізнавшись, що моя країна 6 грудня проголосила незалежність, бо в мене, на мою думку, більше не було передумов залишатися в російській армії, де я, фінляндський підданець, прослужив близько трьох десятиліть.
Того самого вечора я поїхав на Фінляндський вокзал, де кілька вояків знову охоче взялися нести мій багаж. Біля виходу на перон стояв стіл, за яким солдатський пікет перевіряв документи пасажирів. Не роздумуючи, я підійшов просто до столу і простягнув свою відрядну посвідку. З полегкістю помітив, що вояки не цілком володіють російською мовою: то були інгерманландці. Коли ми поговорили фінською про чинність мого документа, один із солдатів віддав мені його зі словами «харашо, харашо». Вагони були значно охайнішими, ніж вагони-салони, з якими я запізнався, їдучи до Петербурга. І ось потяг вирушив.
Погода була сірою і дощовою того грудневого дня 1917 року, коли я прибув до Гельсінкі. З вокзалу я поїхав до помешкання свого зятя Мікаеля Ґріпенберґа, де вони з моєю сестрою привітали мене.
Мені було цікаво подивитися, чи домоглися чогось у Росії консервативні сили і, побувши тиждень у Гельсінкі, я повернувся до Петербурга. Жодних ознак опору не проглядалося. Навпаки: я помітив, що радянська влада невдовзі зміцніє і становитиме смертельну загрозу для молодої фінляндської держави. Треба було готуватися до оборони, хоча для цього бракувало найпотрібнішого — зброї!
Маючи це на думці, я звернувся до керівника французької військової місії генерала Нісселя і поцікавився, чи може Фінляндія сподіватися на отримання військових матеріальних засобів із французьких складів у Мурманську. Генерал з розумінням поставився до мого запитання й пообіцяв ознайомити з цією справою свій уряд. Проте я не мав часу чекати на відповідь, у мене горіла земля під ногами, і останні дні року я знову провів у Гельсінкі.
Моя тридцятирічна служба в імператорській армії завершилася. Почав я її сповнений великих надій у просторій чужій Росії. Озираючись на ті часи, які проходив у царському однострої, я з вдячністю визнавав, що надії мої цілковито здійснилися. Я потрапив у більший світ, який давав ширші перспективи, ніж ті, що потенційно були в мене в Фінляндії на зламі століть. Кожен окремий етап моєї службової кар’єри надзвичайно багато мені дав, а крім того, я мав щастя належати (ще й у статусі командира) до елітного війська з добрими офіцерами і чудовим духом. Командування таким військом і в мирний, і в воєнний час приносило насолоду. Я побачив багато цікавого в двох частинах світу. Однак тепер ця велика держава зненацька знесиліла і, як я бачив, перебувала в стані розпаду. Так закінчився тривалий процес, що його я мав змогу спостерігати зблизька.