1889 року, коли я офіцером вступив до лав імператорської армії, Росія перебувала на вершині своєї моці. Вольовий Олександр ІІІ уособлював державу, яка здавалася безпечною і надійною. Її могутність настільки піднеслася над іншими великими державами, що імператор в одній з промов назвав маленьку Чорногорію «єдиним вірним другом, на якого може покладатися Росія». Олександр ІІІ, зовнішністю й поведінкою дуже «російський», справляв велике враження вже рославим тілом і надзвичайною фізичною силою. Здавалось, він створений, щоб стати самодержавцем, який керуватиме велетенською державою, не дозволяючи нікому впливати на себе. Цар був втіленням самої Росії. Чужоземцю важко було цілком збагнути, якою великою мірою цар становив безумовний центр, поза яким, здавалося, нічогісінько немає. Згідно з конституцією держави, імператор мав необмежену владу.
Коли з Франції з арміями Олександра І прийшли західні ідеї, такий стан справ спричиняв критику і протидію. За часів Олександра ІІІ широкі кола ревно обстоювали докорінні ліберальні реформи та західний парламентаризм і гадали, що за їх допомогою Росію можна одним ударом піднести на загальний західноєвропейський рівень і перетворити на демократичну державу. Цим поглядам опиралися ті, хто вважав самодержавство найнадійнішим фундаментом для розвитку країни. Російська історія мала застережливі приклади надмірної свободи, що призводила до анархії. Російський народ, казали монархісти, нездатен до самоврядування й самодисципліни, а також до зосередження сили на спільну справу. Народ іще не досяг такої політичної зрілості, щоб це уможливило вільнішу систему.
Об’єктивний спостерігач не міг не помітити, що російському суспільству бракує рівноважних чинників, які є передумовою демократичної системи. Освічений середній стан був нечисленним, а вільного селянства, яке в північноєвропейських країнах віддавна становило підпору держави і в лавах якого (за умови належного поводження) влада мала своїх найвідданіших прибічників, взагалі не існувало. Здійснене 1861 року Олександром ІІ важливе звільнення кріпаків, яких налічувалося близько 50 мільйонів, мало половинчастий характер, адже при цьому не відбулося поділу землі. Землею володіла колективна сільська громада, що називалася «мир», і саме вона провадила оподаткування й розподіл польових паїв на певний термін. Лише 45 років по тому, 1906-го, було зроблено наступний крок: прем’єр-міністр Столипін видав аграрний закон, згідно з яким громади загалом чи, з допомогою держави, окремі їх члени могли переходити на приватне хліборобство. На виконання таких велетенських реформ потрібен був час. Не можна недооцінювати досягнуті результати, але коли почалася світова війна, забракло важливої умови збереження держави: самостійного селянства, яке має землю.
Ще й понині багато де існує гадка, що ліберальні ідеї були геть чужими для імперської Росії. Насправді державна влада, яку уособлював цар, від часів Олександра І добре розуміла необхідність реформ, однак перетворити Росію на конституційну правову державу за західними взірцями вийшло не відразу, адже постали непереборні перешкоди. Для розуміння цього досить зважити на неймовірний обшир і розмаїття народів та мов; до того ж рівень освіти в провідного великоруського народу був дуже низьким. Щоправда, спроб вивести державу на нові шляхи не бракувало. Ці зусилля та їх провали виразно віддзеркалювалися в особі й політиці царів. Упродовж ста з чимось років «ліберального» правителя заступав «реакційний»: після Катерини ІІ був Павло І, після Олександра І — Микола І, а після Олександра ІІ — Олександр ІІІ. Це сталося внаслідок того, що революційні сили не розуміли прагнень царів і намагалися агресивно прискорити реформи. Здавалося, вони не здогадувалися, що розвиток хоч-не-хоч має бути повільним, і тому їхні дії раз по раз призводили до чергової невдачі.
Фатальним для реформаторських зусиль стало вбивство царя-визволителя Олександра ІІ. Кілька годин по тому, як 13 березня 1881 року цей великий реформатор підписав рескрипт із обіцянкою нової конституції, його життя урвалося від бомби нігіліста. Атентат розвернув плин подій у інший напрям так само, як і змова декабристів проти Миколи І під час його вступу на престол 1825 року. Олександр ІІІ відклав запровадження реформи свого батька, таким чином знову ступивши на шлях, проторований його дідом Миколою І. Наслідком став драконівський режим, який почав придушувати революційну діяльність залізною рукою. Скрутно стало тоді й ідейним течіям, які дедалі посилювалися.