Завдяки згаданому вище історичному закону Микола ІІ мав би стати прогресивним царем. Однак цього не відбулося — насамперед тому, що він не був достатньо самобутньою особистістю, щоб відійти від принципів вольового батька і впливу радників. Конче потрібну для державного тіла операцію, яку цілком можна було виконати поступово, відкладали рік у рік, і лише революція, що спалахнула у зв’язку з російсько-японською війною, змусила імператора провадити прогресивну політику. Відповіддю на виданий у жовтні 1905 року «маніфест свобод» стала анархія, що тривала 8 тижнів по всій державі. Чи дозріла така Росія до ґрунтовних реформ? Не варто дивуватися, що нова конституція, затверджена в травні 1906 року, стала півзаходом, а породжені маніфестом сподівання справдилися лише частково.
Ще й понині в широких колах існує уявлення про царську Росію як про поліційну державу, порівнянну з Радянським Союзом, але насправді втручалася вона в приватне життя громадян незначною мірою. Усі знали, що «інтелігенція», пройнята революційним духом і полюбляє поговорити на політичні теми, але поліція її не чіпала й не тягала до суду, доки хтось не намагався повалити суспільний лад. Якщо порівнювати вироки царських часів із тими, що ухвалюють у сучасній Росії за політичні злочини, перші можна назвати гуманними. Тоді карали засланням, але не було концентраційних таборів, як за часів радянського режиму. Щоправда, засланцям доводилося оселятися в глушині, найчастіше в Сибіру, але вони мали право організовувати своє життя доволі вільно, приймати посилки і контактувати з родичами. Заповзятливий засланець цілком міг розпочати нове життя і згодом, якщо усміхнеться доля, навіть набути статків.
Тут мені пригадується один такий випадок, із якого потім Достоєвський вивів свого Раскольнікова, головного героя роману «Злочин і кара». Молодий інженер, який мав одружитися з дочкою заможного петербурзького генерала саперного війська, потрапив до пазурів лихваря. Він боявся, що його плани зруйнуються, і вбив лихваря, не знаючи, що той анулював боргові зобов’язання з нагоди весілля. Убивцю засудили до довічного заслання на острів Сахалін, де він добре поводився, обійняв якусь дрібну посаду секретаря, а паралельно відкрив свою фірму, добре нею керував і зробив із неї успішне підприємство. Коли його врешті помилували, він волів лишитися до кінця життя на Сахаліні, де поступово став людиною першої когорти.
Зазвичай за політичні злочини рідко давали смертну кару, а коли таке й бувало, то лише у винятково приголомшливих справах. Смертні вироки, про які людність відверто й палко дискутувала, привертали до себе якнайбільшу увагу, а такі судові процеси були тривалими й ґрунтовними. Людське життя й особиста свобода цінувалися більше, ніж тепер. Як мало зважає сучасне суспільство на страждання і жертви в ньому самому.
За винятком заворушень, які сталися під час революції 1905 року, в армії до світової війни не було майже ніяких ознак революційної діяльності. Частини, де я служив, лишалися осторонь від політикування, і мені не трапилося жодного випадку, щоб політична діяльність дала привід для якогось втручання. Все ж таки цілком природно, що після першої революції повернути дисципліну вдалося не відразу і попервах доводилося вживати суворих заходів.
Можна навести два випадки як приклад того, що часом траплялося. У січні 1906 року перед Зимовим палацом відбувалася традиційна релігійна церемонія: митрополит у присутності царської родини освячував воду Неви. З Василеострівського району, розташованого навпроти за річкою, як завжди салютували гарматними пострілами. Легко собі уявити, який виник переполох, коли замість салюту прогриміли бойові набої, які влучили в Зимовий палац! Цей інцидент, здається, так і лишився нерозслідуваним, але став доброю наукою для посадовців, які мали дбати про життя царя. Другий випадок стосувався Лейб-гвардії Преображенського полку. Його перший батальйон, почесним командиром якого був імператор, збунтувався і в повному складі був висланий до Новгорода.
Війна, цього разу світова, знову втрутилась у розвиток подій. Дума, яка з початком війни заявила про свою підтримку імператора, сподівалася, що він запровадить парламентське врядування і надасть народному представництву більше повноважень у керуванні державою. Микола ІІ цього не зробив і відійшов від безпосереднього порядкування державними справами, щоб узяти в свої руки верховне головнокомандування збройними силами. Сміливий жест став фатальною помилкою. У Ставці імператор не міг відчувати биття суспільного пульсу. Березнева революція 1917 року стала для нього несподіванкою, а далі події розвивалися так швидко, що він не встиг вчасно вжити очікуваних Думою силових заходів проти повстанців. Крім того, стаючи на чолі армії, він втратив уже й останній шанс на збереження свого авторитету в ній. Поки він перебував у Ставці, державою фактично не керував ніхто.