Структура Росії втратила точку опертя, коли царя змусили зректися корони і він ще й за свого сина відмовився від права на престол. Наступного дня все це доповнилося зреченням великого князя Михайла. Якби він урядував до того часу, як законодавчі збори вже встигли закласти нові й міцні підвалини держави, події, можливо, розвивалися би в іншому напрямку. Державний корабель полишили дрейфувати саме в той момент, коли його кермо слід було довірити міцній руці. Кожен, хто хотів дивитися правді в вічі, бачив тепер, якою центральною постаттю був цар, і дивувався з того, що Тимчасовий уряд вірив у свою спроможність керувати переходом від автократії безпосередньо до повної свободи.
Нова Росія дістала б активну підтримку армії, якби верховне командування було доручено твердій руці. Такого головнокомандувача Тимчасовий уряд мав би в особі великого князя Миколи Миколайовича, який сповістив про свою готовість підтримати новий устрій. 1905 року великий князь швидко відновив порядок у Петербурзі й тепер теж мав би більші можливості зробити те саме, ніж будь-хто інший. Однією з передумов порядку стало б усунення головних чинників, які могли призвести до заворушень. Чистісінькою необачністю чи недалекоглядністю можна пояснити те, що в столиці не було жодних надійних військових частин. Гарнізон складався лише з підрозділів, утворених із новобранців і запасників, зокрема з місцевих резервістів, здебільшого робітників заводів і фабрик. Для Росії, де особовий склад розподіляли за межі рідного краю, це було незвично. Ще однією великою помилкою стало усунення великого князя з посади головнокомандувача й заміна його на генерала Алексєєва.
Багато років по тому я, приїхавши до спартанської резиденції, наданої французьким урядом великому князеві Миколі Миколайовичу в Шуаньї поблизу Парижа, дістав нагоду разом з ним оживити в пам’яті колишні часи. Великий князь подякував за мої дії на войовищі і з гіркотою міркував про помилки минулих років, про несказанні жертви російського народу в світовій війні, а також про брак розуміння з боку Заходу і невдячність його до Росії, яку союзники лишили напризволяще, щойно було здолано спільного ворога. Він віддав належне Фінляндії, яка звела мур на шляху більшовизму, і поздоровив мене з тим, що я «зміг виконати свій обов’язок».
Дивовижним є дуалізм, якому дозволили сформуватися в керівництві держави у проміжку між березневою революцією і більшовицьким переворотом у листопаді 1917 року. Тимчасовий уряд весь час мирився з паралельним існуванням незаконного органу, який методично підкопувався під нього і сприяв його послабленню. Оперуючи поділеною навпіл владою, уряд щоразу опинявся під конем — це й була першопричина того, що політична революція переросла невдовзі в анархію. Уже перші заходи Ради — наказ № 1 і заборона преси — засвідчили, чого можна від неї чекати. З середовища Ради постав гробар Росії Керенський; він дав своє ім’я експериментові, який упродовж 8 місяців призвів до того, що більшовики стали гегемонами. Він був одночасно міністром юстиції та депутатом Ради в Тимчасовому уряді і домігся того, щоб великий князь Михайло зрікся престолу. Передовсім він відповідальний за те, що імператора з родиною вивезли до Сибіру, де їх спіткала лиха доля. Роблячи поступки радикальним елементам і протидіючи всім спробам зміцнити державну владу, соціаліст Керенський дуже посприяв загибелі Росії, особливо коли всі віжки поступово зосередилися в його руках. Крім того, він відповідальний за численні помилки урядів — однією з найбільших стало зволікання із земельною реформою й виборами до Установчих зборів. Якби цих заходів було вчасно вжито, з’явилися б шанси стабілізувати ситуацію, а так полилося ще більше води на млин більшовиків. Соціалісти в Росії виявилися неспроможними захистити демократію; цей факт підтвердився згодом у багатьох інших країнах. Усе вищезгадане второвувало шлях захопленню влади Леніним, якому неважко було зреалізувати такий сценарій.