Мої слова всіх приголомшили. Я бачив, що вони дуже вразили голову комітету. А проте, члени комітету попросили і голову, і мене розробити на завтра план необхідних заходів. Я вже своє слово сказав, а тепер запалив сигару й вийшов. Жодних меморандумів я не писав. Давно вже пора було щось робити, а не лише писати.
Назавтра до мене прийшло кілька членів комітету, які хотіли ознайомитися з моїм планом. Я відповів, що до нього не брався, бо вже усно окреслив головні лінії діяльності. Тут я дізнався, що генерал-лейтенант Шарпантьє виробив план, який мало чим відрізняється від мого, однак, подаючи його, оголосив своє рішення залишити пост голови, обґрунтувавши це тим, що після мого вступу до комітету він уже не може бути певним у злагодженості співпраці. Цей вияв невдоволення моїм учорашнім виступом здався мені несправедливим і образливим. Події, що сталися невдовзі, аж занадто виразно засвідчили, що моя критика була слушною. Тепер стати головою комітету попросили мене.
Я нагадав, що від самого початку заявив про свою готовність підлягати генерал-лейтенантові Шарпантьє, однак члени комітету повторили своє прохання і повідомили, що це питання вже було обговорено з сенатором Свінгувудом. Той сказав, що сенат готовий зважити на їхню пропозицію і призначити мене верховним головнокомандувачем. Після того як парламент уповноважив сенат уживати заходів, потрібних для створення «потужних сил порядку», було самозрозуміло, що треба вибрати людину, яка їх очолить.
Перед своїм рішенням я, звичайно, хотів почути від Свінгувуда, як сенат оцінює ситуацію. Лише з’ясувавши, на яких умовах діятиме головнокомандувач, я міг визначитися зі своїм ставленням до цього питання.
16 грудня я відвідав сенатора Свінгувуда разом із ротмістром Іґнатіусом, членом Військового комітету. І голова уряду, і я вважали самозрозумілим, що мені хочуть доручити не лише підтримання порядку, чи радше його повернення, а й визволення країни. Тобто тепер ми почнемо втілювати в життя сміливе проголошення незалежності.
Я заявив про свою готовість обійняти цей пост, але за певної умови: сенат не проситиме збройного втручання ні у Швеції, ні в Німеччини, натомість добровольцям і постачанню зброї ми будемо раді. І ще я наголосив, що тривку свободу доведеться виборювати власними зусиллями, власними випробуваннями і кров’ю власних синів.
Мені здавалося, що сенатор Свінгувуд скептично ставиться до можливості здійснити це завдання наявними силами. «Але ж ви, генерале, не маєте ні армії, ні солдатів, ні зброї — то як ви думаєте здолати опір?» У відповідь я висловив переконаність, що завдання здійсненне. Моя віра ґрунтувалася на дусі спротиву і бажанні боротися, що їх я помітив у Фінляндії — на відміну від пасивності, яка пройняла росіян і прирекла царат на загибель. У нас існував громадянський фронт, наші люди не дали б без опору перерізати собі горлянку. Треба було негайно створювати армію. Тут я покладався на знане вміння фінів стріляти й лижвувати, на їх добрі нерви і на спортивність. Офіцерів та унтер-офіцерів ми могли набрати швидко — візьмемо всіх, хто коли-небудь служив у війську на своїй чи чужій землі, і насамперед 27-й батальйон із ретельно вишколеними офіцерськими та унтер-офіцерськими кадрами.
А ще я розповів Свінгувудові, що розмовляв у Петербурзі з керівником французької військової місії, генералом Нісселем, і він дав мені сподівання на отримання зброї з французьких складів у Мурманську а його тутешній представник пообіцяв пришвидшити відповідь.
Відчувалося, що моя віра в наші шанси справила враження на Свінгувуда. Він у присутності Іґнатіуса пообіцяв мені не просити підмоги ні в Швеції, ні в Німеччини. Ну а що стосується єгерів — я запропонував негайно відкликати на батьківщину 27-й батальйон.
Під час цієї розмови, коли голова уряду твердо пообіцяв не просити інтервенції іноземних держав, я погодився очолити вітчизняні сили порядку.
Свінгувуд не повідомив мене тоді, що сенат іще в грудні 1917 року звернувся до Берліна з проханням надати збройну допомогу, однак дістав відмову, обґрунтовану тим, що така інтервенція дуже б ускладнила німецько-російські мирні перемовини, які відбувалися в Бересті. Не дізнався я й того, що золотий запас державного банку перевезено до Куопіо. І взагалі у той вирішальний момент я не почув жодної інформації про наміри сенату і про його оцінку ситуації.
Розмова скінчилася тим, що я повідомив про свій намір вирушити упродовж доби до Вааси, щоб створити там штаб армії, й заявив, що вважаю конче потрібним роззброєння російського війська. Відчувалося, що Свінгувуд поділяє мою думку.