Наказ наступати, звісно ж, містив у собі приписи для всіх фронтів, але невдовзі червоні побачили, що виборзький штаб воліє діяти на свій розсуд. Не зміг головнокомандувач червоних домогтися виконання вказівок і на Савоянському фронті, де наказав наступати через Міккелі на Піексямякі.
Коли почався наступ червоних, стан нашого війська був ліпшим, ніж до того. Структура усталилася, і шуцкорівське офіцерство та унтер-офіцерство набуло воєнного досвіду. Багатьма підрозділами командували єгері.
На Сатакунському фронті розпочаті ворогом наступальні дії вщухли між 9 і 14 березня. Його широкомасштабний наступ на Вілппулському фронті теж захлинувся на всіх ділянках. Ліву наступальну колону було розбито після шалених триденних боїв під Васківесі і Руовесі. Ще більшого фіаско ворог зазнав на правому фланзі, де 10 березня атакував наші позиції під Кугмойненом. Тут командувач свого загону Вілкман узяв керування в свої руки й вирішив розв’язати оборонне завдання активно. Він скерував один батальйон у тил ворога, який запекло напосідав на нашу оборону. Маневр вдався, ворог був змушений почати відступ, який переріс у панічну втечу. Перемога стала цілком заслуженим успіхом заповзятливого й безстрашного командира і, зважаючи на наш майбутній наступ, втішним і підбадьорливим доказом того, що шуцкорівське військо набуло маневровості. Другу ворожу колону було розбито два дні по тому на Евяярві і таким чином повністю відбито спроби ворога просунутися на правому фланзі.
Зазнавши невдачі в обхідних маневрах, ворог спробував домогтися розв’язки фронтальними атаками на центральну вілппульську межу. Вони тривали до 15 числа і стали суворим випробуванням для оборонців, але всі їх було відбито. «Вирішальний» наступ на всіх напрямах деградував в оті безрезультатні атаки. Нападник зазнав чималих втрат, і його бойовий дух було підірвано. У керівництві червоних розгорілися серйозні чвари, які призвели до того, що Гаапалайнена зняли з посту головнокомандувача. Командувачем фронту на ділянці між Ботнічною затокою і Пяйянне став Салмела, і, відповідно до його воєнного плану, наступ мав продовжуватися після певних перегрупувань.
Проте було вже запізно. Ми майже закінчили підготовку до власного наступу. Розрізнені шуцкорівські загони сполучилися в бойові одиниці, придатні для ведення операцій. Щоправда, вони не дуже скидалися на звичні військові частини, адже були занадто вже різнорідними, зібраними з вояків різного віку, зі строкатою амуніцією і нерівномірною структурою, — але мали чудовий бойовий дух.
Перший наш наступ розпочався вранці 15 березня. На самому початку з’ясувалося, що військо виснажене оборонними боями. Полковник Ліндер, стикнувшись на ікаалінському напрямку з лавами червоних, які теж наступали, досяг лише локального успіху. Полковнику Ялмарсону, який після тридцятикілометрового маршу атакував вороже угруповання на півночі від Куру, теж не вдалося здобути ту місцину, головно тому, що було важко везти з собою артилерію заметеними снігом дорогами. На фронті Руовесі — Вілппула тривали атаки ворога, і становище місцями стало для нас критичним. Полковник Вецер іще 16 числа сумнівався, чи можливо перейти в наступ. Затримка з виправою тут не вселяла тривоги, адже масування ворожих сил на цій ділянці збільшувало шанси на наші успішні обхідні маневри, а супротивник, здавалося, не знав про небезпеку. Але Вецер мусив у кожному разі скувати ворога.
15 березня загін Вілкмана вирушив із Ямсі, щоб вийти в район, розташований на півночі від села Лянкіпог’я. Там ворожі загони прикриття на міцних висотах перекрили шлях, який вів до станції Орівесі, розташованій за 25 кілометрів на захід. Назавтра вранці полковник Вілкман почав наступ. На чолі його сотень героїчно загинули Матті Лауріла («Лапуаський снігоочисник») із сином, і це викликало у війську сумовиту пригніченість. Наступ ущух у глибокому снігу під потужним кулеметним вогнем. Тоді Вілкман кинув у бій резерви, вааський гренадерський батальйон, який, співаючи «Вааський марш», повів за собою решту загонів. Ворог відійшов, і дорога на Орівесі була вільна.
Незважаючи на перемогу під Лянкіпог’є, загальне становище ввечері 16 числа якось не вселяло надій. Щоправда, полковник Ліндер обабіч озера Кюрес’ярві змусив ворога відступити, але внаслідок виснаження свого війська не зміг розвинути успіх. Полковник Ялмарсон захопив Куру, залишений напередодні ввечері червоними і кількома російськими загонами. Нікого не переслідували. Група Вецера ще не перейшла в наступ. Це вселяло тривогу, бо, за донесеннями, ворог знімався з позицій на вілппулському напрямі. Тепер я дав полковнику Вецеру один батальйон із мого нечисленного резерву, що стояв у Гаапамякі, і звелів наступати вранці 17 числа. Йому було підпорядковано і загін Ялмарсона. Напружені, ми чекали в Ставці, що відбудеться на третій день наступу. Щоб мати змогу стежити за операцією зблизька, я переніс командний пункт до Гаапамякі.