Завданням Ліндера було перетяти залізницю на Порі, а далі повернути на схід і блокувати Тампере з заходу, Вецер мав наступати з північного сходу і сходу, Вілкман — перетяти південне залізничне сполучення в районі Лемпяалі, за 20 кілометрів на південь від Тампере, і відбивати всі спроби підтримки, а потім доповнити блокадне кільце на півдні. Безперечно, здавалося ризикованим відправити групу Вілкмана у 50-кілометровий марш повз Тампере просто перед носом у ворога; існувала небезпека, що його комунікації буде перерізано й на нього нападуть із тилу й флангу. Але треба було забезпечити тил наступального війська, і залізницю через те довелося перетяти на достатній віддалі від Тампере. Спершу я намірявся дати це завдання полковнику Ліндеру, але з огляду на те, що ворог, який йому протистояв, виявився значно потужнішим, ніж очікувалося, довелося відмовитися від цієї ідеї.
Було очевидно, що ми дорого заплатимо в Тампере за кожне зволікання, а отже, не можна гаяти часу. 20 березня група Вілкмана почала рух, розбила ворога під Вяаксю і просувалася далі на Лемпяалю. Цей населений пункт було здобуто 24 числа після впертого опору. Назавтра частина війська полковника Вілкмана вже підступала до Тампере з півдня.
Одночасно просувалася й група Вецера від межі Тейско — Орівесі, відкидаючи з дороги слабенькі ворожі загони під Сорілою й Суйнулою. Діставшись до призначеного місця на сході від Тампере на околиці Мессукюлі, вона дістала змогу взаємодіяти з групою Вілкмана.
Наближалася й група Ліндера. 23 березня вона під Кюрескоскі розбила вщент ворожий загін із 3000 багнетів, після чого 25 березня здобула Юлеярві, розташоване на північному заході від Тампере, а наступного дня перетяла залізницю на Порі в районі Сіуро. Тампере було оточене.
Я сподівався, що колони зуміють масованим наступом швидко добутися в місто і змусити його капітулювати без великого кровопролиття. Такий наступальний рух, власне, й було намічено в наказі від 24 березня. Однак 25 і 26 числа бої засвідчили, що здобути Тампере набагато важче, ніж було розраховано. Мессукулю ми здобули після шалених боїв, але це й усе. Військо було виснажене, щоб ставати до бою з ворогом, який мав чималу вогневу міць, засів у кам’яницях і оточив місто міцним оборонним кільцем.
Увечері 26 березня становище здавалося критичним. Ворог розпочав допоміжні атаки з боку Лемпяалі, а з району між озерами Ройне і Пяйянне надходили донесення про велике масування війська. Ще більші сили загрожували тилу групи Ліндера на заході від Тампере. З Карелії надходили нові тривожні вісті: майор Сігво повідомив, що більше не може відповідати за тривкість межі на Вуоксі, якщо не отримає підмоги.
На випадок наступних криз мені довелося віддати наказ підготувати до виправи 1-й і 2-й єгерські полки, об’єднані в 1-шу єгерську бригаду, на 27 березня. Ці два полки і ще шведська бригада — то був весь мій резерв, і відчувалося, що їх застосування дало привід до жвавої дискусії в Ставці. Почалося обговорення того, що ліпше: кинути ці частини в бій за Тампере для пришвидшення розв’язки (і тоді в Карелії нам загрожуватиме серйозна халепа) — чи допомогти Карельській групі (і тоді облога Тампере може затягтися).
Єдиним прийнятним рішенням було, на мою думку, домогтися швидкої розв’язки в Тампере. Це потребувало концентрації всіх наявних сил. Тому 1-й єгерський полк було підпорядковано полковнику Вілкману, шведську бригаду — полковнику Вецеру, а 2-й єгерський полк відряджено до Канґасали для посилення мого резерву. 28 березня мала відбутися ще одна спроба здолати Тампере. Карельській групі дісталася лише одна батарея, як і Савоянській.