У матеріальному сенсі ситуація теж покращала. Прогалини в ресурсах, пробиті Зимовою війною, було заповнено частково завдяки допомозі західних країн, яка надійшла із запізненням аж після укладення Московського миру, частково — замовленням, які від кінця осені 1940 року ми могли розміщати в Німеччині. Вітчизняні промислові підприємства ефективно сприяли нашому озброюванню, маючи чималі запаси сировини.
Вогнева міць піхоти зросла, адже збільшилася кількість автоматів і на озброєнні з’явилися 20-мм протитанкова рушниця і 120-мм міномет. Польову артилерію доповнили кількома важкими батареями — їх дуже бракувало на Зимовій війні, а також підсилили зенітну артилерію. Почисленнішали й військово-повітряні сили, попри те що забракло часу, аби як слід розбудувати їх наземну службу і збільшити парк бомбардувальної авіації.
Мобілізація, наказ про яку з’явився 17 червня, йшла відповідно до програми, як і концентрація війська, що завершилася 29 червня. Загалом на кордоні стояло 11 дивізій, поділених на 5 корпусів, і одна додаткова, яка мала протистояти базі на Ганко. Крім того, був іще резерв головнокомандувача, який складався із чотирьох дивізій.
Виставлені проти Фінляндії російські сили, що належали до Північно-західної групи армій під командуванням маршала Ворошилова, складалися з трьох армій, у яких загалом налічувалося 13 дивізій, 4 бригади, 2 танкові дивізії, одна дивізія прикордонного війська, а також кілька спеціальних підрозділів. Кількість залоги на Ганко становила не менш як 35 000. Крім того, уздовж кордону було збудовано фортифіковані зони, так звані укріпрайони, що їх захищав спеціальний особовий склад. Таким чином, загальний кількісний склад цього угруповання можна оцінити у 18–20 дивізій. Спочатку росіяни, мабуть, хотіли збільшити згруповану на півночі від Ладозького озера 7-му армію, яка складалася із чотирьох дивізій, ще на вісім дивізій і дві танкові бригади. Однак успіхи німців на головному войовищі змусили їх перекинути ці сили до балтійських країн. З планованого в Ладозькій Карелії напряму головного удару нічого не вийшло, й авіаційне угруповання, яке спершу складалося з 2000 літаків, було зменшено наполовину.
Як я зазначав вище, зосередження нашого війська базувалося на суто оборонному плані. Проте коли російська агресія стала беззаперечним фактом, по змозі бажано було перенести оборону на короткі ділянки, створені самою природою на Карельському перешийку й у Східній Карелії. Насамперед треба було нейтралізувати російський район зосередження і створити для життєво важливих частин країни досить глибоку захисну зону. Крім того, у нашому сутужному становищі здавалося конче потрібним повернути в економічне життя країни терени, віддані за Московським миром. Передумовою цього всього був перехід до наступу, але перед тим ми мусили зробити широкомасштабне перегрупування.
Фінляндський народ, мабуть, сподівався, що армія насамперед відвоює Виборг і Карельський перешийок, не кажучи вже про ті кола, які хотіли, щоб вона пішла набагато далі — до Ленінграда! Я твердо вважав, що така операція суперечить інтересам країни, тому від самого початку сповістив президента республіки й уряд, що в жодному разі не керуватиму наступом на місто на Неві. Операція на Карельському перешийку на такій ранній стадії викликала б у супротивника гадку, що ми маємо на меті не менш як здобути Ленінград — і то самотужки, адже німці перебували ще так далеко від міста. Можна було побоюватися, що росіяни в такому разі здужають зібрати достатні сили, щоб завдати нам дошкульного удару. До того ж наступ, який не ґрунтувався на перевазі в кількості й техніці, міг захлинутися на тісному войовищі. Тоді великі сили були б скутими внаслідок флангової загрози і з північного боку річки Вуокси, і з Фінської затоки, а надто з Койвісто.
Замість атакувати Карельський перешийок, я вирішив розпочати наступ на півночі від Ладозького озера, обабіч озера Яніс’ярві, плануючи спершу добутися до берега Ладоги на заході й сході від міста Сортавала, а далі вийти на державний кордон. З головною операцією мав поєднуватися рух на півночі від Яніс’ярві в напрямі району Суоярві. Завдання полягало в тому, щоб перетяти шлях для відступу російським силам, зосередженим на заході від Сортавали, уклинитися з флангу у ворожі позиції на півночі від Вуокси і цим створити вигідні вихідні пункти для подальшого наступу на Виборг і перешийок.
Відповідно до цієї провідної ідеї наші операції найближчими місяцями поділилися на три головних етапи: відвоювання Ладозької Карелії, відвоювання Карельського перешийка та вступ на територію Східної Карелії.