Вказівки для наступу на півночі від Ладозького озера було затверджено 28 червня. Наші сили, дислоковані приблизно на лінії Кітее–Іломантсі, спочатку складалися з двох корпусів (VІ під командою генерал-майора Талвели і VІІ під командою генерал-майора Геґґлунда), що становили п’ять дивізій, а також з «групи О» під проводом генерал-майора Ойнонена (кавалерійської бригади, 1-ї і 2-ї єгерської бригад і одного партизанського батальйону). Згодом їх було об’єднано у формацію, яка мала у складі близько 100 000 вояків і дістала назву Карельська армія. Очолив її начальник Генерального штабу, генерал-лейтенант Гайнрихс, якого на посту в Генштабі заступив генерал-лейтенант Ганелль. В останньому пункті наказу було визначено кінцеві об’єкти операції: Свір і Онезьке озеро.
30 червня вийшов наказ, який уточнював провідну ідею наступу. Спрямувавши головний удар на північний схід від Яніс’ярві, Карельська армія мала розбити ворожі сили на заході і сході від цього озера, після чого її першою метою було якомога швидше вийти на лінію Яаніккяніемі–Гямекоскі–Суйстамо–Лоймола–Сувілагті. Там армія мусила підготуватися до того, щоб розправитися з ворожим угрупованням навколо Янісйокі, а головними силами рухатися далі в напрямі Салмі й Тулемаярві. На лівому крилі треба було захопити село Ліусваара поблизу колишнього державного кордону й підготуватися до наступу на Поросозеро й Сяамяярві.
Під час групування Карельської армії прибуло несподіване підсилення з Норвегії через Швецію. То була німецька 163-тя піхотна дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Енґельбрехта, яку німецьке верховне командування захотіло передати Фінляндії й підпорядкувати мені. Один її полк разом з артилерійним дивізіоном залишився для підсилення німецьких частин у Лапландії. Дивізію дислокували поблизу Йоенсуу в резерв головнокомандувача.
Те, що чужу частину, амуніція і вишкіл якої навряд чи відповідали вимогам війни в лісовій глушині, передали під моє командування, мені не сподобалося.
Карельська армія почала наступ 10 липня. Головний його удар було спрямовано на Корпіселькю із зосередженням зусиль на лівому фланзі. Попри впертий опір і важкі умови місцевості, VІ корпус, підсилений 1-ю єгерською бригадою під командуванням полковника Лаґуса, швидко рухався і найближчими днями дійшов до берега Ладозького озера, просуваючись широкою дугою на сході від Яніс’ярві з бригадою в авангарді. Так дороги на схід було перетято для ворожих сил, дислокованих навколо Сортавали. 21 липня VІ корпус дістався Салмі, розташованої біля колишнього державного кордону.
На правому фланзі наступу Карельської армії VІІ корпус натрапив на впертий опір і спромагався лише крок за кроком пробиватися крізь міцні оборонні позиції росіян. Цим було скуто чимале вороже угруповання на заході від Сортавали, яке тепер не могло завадити наступу VІ корпусу північним берегом Ладоги.
Після здобуття Салмі біля державного кордону і після того як частини VІ корпусу наступного дня дійшли річки Туулосйокі, яка вливається в Ладозьке озеро, і до Віел’ярві й Гурсюлі трохи північніше, VІ корпус дістав наказ припинити наступ. Пора було вживати заходів, щоб відвоювати район між Суоярві й Толваярві, розташований глибоко на правому фланзі Карельської армії.
Із цією метою я надав 163-тю піхотну дивізію генерал-лейтенантові Гайнрихсу. Незважаючи на його вказівки здійснювати операцію двобічним оточенням, командувач німецької дивізії спрямував головний удар наступу в північному напрямі через Толваярві. Натомість підпорядкований йому фінський полк мав рухатися через Лоймолу до Коллаа, яка уславилася в Зимовій війні. Коли з’ясувалося, що здобуття німецькою дивізією численних перешийків і тіснин в районі Толваярві забирає багато часу і спричиняє великі втрати, я надав частини «групи О» генерал-лейтенанту Енґельбрехту, після чого наступ пожвавився. Проте опір міцнішав, що більше наші наближалися до Суоярві, і лише за допомогою обхідної операції, здійсненої відповідно до моїх вказівок, його вдалося зламати 21 серпня. Російські частини, які утворювали фронт на лоймольському напрямі, було при цьому атаковано в запілля з південного сходу і сходу. Росіяни відступали так швидко, що німці, яким звеліли тиснути на них зі свого боку, виявили перед собою порожню місцевість і змогли дійти маршем до села Сувілагті майже без стрілянини. Там часом фінське військо і тут перейшло державний кордон, добувшись на перешийок між озерами Сот’ярві й Сяамяярві.
Після здобуття району Суоярві 163-тю піхотну дивізію було повернуто до мого резерву.
Щойно VІ корпус припинив наступ, ворог розпочав низку шалених контратак. Уночі проти 24 липня виникла небезпечна ситуація, коли росіяни висадили на острови Лункула і Мантсінсаарі одну бригаду, щоб перетяти під Салмі підвізну дорогу корпусу, і одночасно чималі сили ворога пішли атакувати межу на Туулосйокі. Кризову ситуацію було подолано й обидва острови — відвойовано. Наприкінці липня — на початку серпня росіяни повторили атаку на туулосйокську межу, поєднуючи її з нападом свіжими силами, яких підтримували танки й авіація, на віел’ярвській ділянці. Ці атаки наше військо відбивало в упертих боях, які тривали до 15 серпня і призвели до того, що ліве крило VІ корпусу добулося на перешийок між озерами Нуос’ярві й Міккілян’ярві. Контратаки в центрі теж було відбито: це зробив полковник Снеллман і його 17-та дивізія, 17 серпня знята з Ганкського фронту.