Президент Рюті підтримав мою позицію, і 28 серпня я надіслав генерал-фельдмаршалу Кайтелю відмову. Відповіддю стосовно сягання кампанії за Свір німці вдовольнилися, зате вперто не відступалися від пропозиції, щоб ми взяли участь у наступальній операції проти Ленінграда. Не маючи змоги залишити Ставку, щоб подати це питання на розгляд президентові, я мусив знову попросити його приїхати до мене. Підсумком обговорення знову став лист з негативною відповіддю, датований 31 серпня.
Ще того самого дня армійські корпуси на перешийку дістали наказ не переходити оборонної межі росіян, розташованої одразу за колишнім державним кордоном на південному боці. Те, що кінцевим об’єктом нашого наступу було визначено не сам кордон, пояснювалося ось чим: для оборони ліпше надавалася коротша межа, ніж та, яка пролягала би по звивистому державному кордону.
Утім цим питання про наступ на Ленінград не було знято з порядку денного. Кілька днів по тому, 4 вересня, до Ставки прибула найближча людина генерал-фельдмаршала Кайтеля у верховному командуванні — генерал піхоти Йодль. Йому доручили переконати мене в тому, що Фінляндія конче має взяти участь у цій операції. Я твердо тримався своєї думки, і Йодль, якому, очевидно, дали суворі вказівки, врешті випалив: «Але зробіть же бодай щось, щоб продемонструвати добру волю!».
Щоб запобігти подальшому загостренню наших стосунків з німцями і по змозі позитивно розв’язати питання про постачання 15 000 тон зерна з Німеччини до Фінляндії, розгляд якого тривав на перемовинах, я знехотя погодився обміркувати наступ на Чорну річку, що текла перед нашим правим флангом. Це теж не було зреалізовано.
Питання про перехід колишнього державного кордону, мабуть, у ті часи викликало жваве обговорення в урядових і парламентських колах. Мені розповідали, що міністр фінансів Таннер ставився до цього категорично негативно. Зі свого боку я не розглядав цього питання в такому вузькому аспекті, який до того ж здавався мені дуже формальним. Той факт, що мир було порушено, давав нам право заходити на територію по той бік державного кордону й залишатися там, якщо цього потребують військові моменти. Коли я заперечував проти участі нашого війська в наступі на Ленінград, визначальними стали політичні причини, які, на мій погляд, переважали військові. Постійним аргументом росіян у їхніх намаганнях вдертися на фінляндську територію було те, що незалежна Фінляндія, мовляв, становить загрозу для другої столиці СССР. А тому нам було ліпше не давати зброю до рук супротивника в цьому дискусійному питанні, яке не зійшло з порядку денного навіть із закінченням війни.
Що стосувалося кампанії у Східній Карелії, ситуація була інакшою. Там ми не загрожували ані Ленінграду, ані — як згодом дізнається читач — Мурманській залізниці. Метою окупації було завадити ворогові скористатися базою, яку він збудував для переведення війни на фінляндську територію.
Як я вже розповідав, план німців спрямувати через Петсамо й Саллу вирішальний удар по важливій для комунікацій між СССР та його союзниками Мурманській залізниці зірвався. А що не було можливостей підсилити там військо, то німецьке командування ухвалило перейти до оборони. 2 серпня я дізнався про німецький наказ, з якого оприявнилося, що Гітлер вирішив скасувати здійснення запланованого наступу на Кандалакшу. Водночас у ньому було пояснено, що це не означало відмови від ідеї перетяти Мурманську залізницю і що наказ стосується лише спершу вибраного напряму. Тепер німці запропонували, щоб ІІІ корпус за підтримки німецького війська добувся до залізниці через Лоухі. Якщо виявиться, що це нездійсненне завдання, можна приступні німецькі сили перекинути на південь, аби підсилити Карельську армію.
Ці задуми мені не подобалися, бо я вважав, що наступ на південнішому напрямі із часом стане і ризикованим, і обтяжливим. Можливо, буде легше дістатися до Мурманської залізниці в певних південніших точках, але я не мав сумнівів, що супротивник бурхливо на це відреагує, і саме це стало засадничим мотивом мого негативного ставлення. Адже йшлося про те, щоб не тільки тимчасово здобути якийсь пункт чи відтинок залізниці, а й втримати те, що зайнято. Мої враження від дій 163-ї піхотної дивізії на півночі від Ладозького озера не викликали позитивного уявлення про придатність німців до війни в лісовій глушині. Але незалежно від цього я не хотів змішувати Карельську армію з німецьким військом. Я знав, що німці на південніших ділянках Східного фронту, де командування було в їхніх руках, систематично долучали німецькі підрозділи до угорських і румунських частин, але за наших обставин про відповідний метод не могло йтися.