Утім ІІІ корпус було надано німцям, а мені довелося обмежитися тим, що я наголосив генералу Ерфурту на мінусах, пов’язаних з реалізацією німецьких пропозицій.
Моє побоювання, що спроба руху до Мурманської залізниці спричинить швидку реакцію, справдилося. Перекинувши підсилення на ділянку ІІІ корпусу, німці почали наступ через Кестеньгу на залізничну станцію Лоухі. Проте й росіяни підсилили свої частини, і в підсумку наступ захлинувся.
Наприкінці серпня — на початку вересня тривав наступ німців на Східному фронті, хоча в набагато повільнішому темпі. 28 серпня було здобуто Таллінн, а першого тижня вересня німці дійшли до південних околиць Ленінграда. 8 вересня вони захопили Шліссельбург, завдяки чому вийшли до Ладозького озера. Таким чином, наземні комунікації Ленінграда було перетято, проте місто не цілком оточено. Позаду нього на Карельському перешийку лежала територія, яка мала 25–40 кілометрів у глибину і з якої вдавалося через Ладогу підтримувати водяний зв’язок з районами, розташованими за межами німецького кільця оточення.
Дивовижно, що німці не зруйнували чималого плацдарму навколо Оранієнбаума, який через Фінську затоку мав комунікацію з Кронштадтом і Ленінградом, і що вони роками мирилися з існуванням цього мішка в себе в тилу. Це свідчило про нестачу війська і призвело до фатальних наслідків під час контрнаступу росіян восени 1944 року.
Часто лунають твердження, що Гітлер у ті часи вирішив заморити голодом місто-мільйонник на Неві. Якщо це відповідає дійсності, то таке рішення означало велику недооцінку витривалості й кмітливості росіян. І, до речі, це погано узгоджується з неодноразовими закликами до нас узяти участь у наступі на Ленінград. Варто зазначити, що німецьке військове керівництво в той час — за отриманою 5 вересня інформацією — вирішило перекинути танкову армію, яка оперувала за межами міста, на московську ділянку. Це переміщення довго таїли від нас, бо ці дані могли збільшити наше небажання брати участь у наступі. Скидається на те, що Гітлер на той час вагався у прийнятті рішень. Але, можливо, суперечливі відомості пояснюються й тим, що німецьке командування, бажаючи скористатися шансом на досягнення успіху на московській ділянці, вирішило послабити бойову потугу під Ленінградом, і тому так хотіло, щоб Фінляндія взяла на себе частину зусиль. Рішення здобути Ленінград з допомогою голоду, якщо воно взагалі існувало, у такому разі напевно з’явилося на пізнішій стадії, після того як сподівання на участь Фінляндії в наступальній операції остаточно розвіялися.
У Східній Карелії треба було завершити розпочаті операції, припинені доти, доки ми полагодимо залізничні колії до Лоймоли й Ууксу і з’явиться змога зняти частини з Карельського перешийка. 27 серпня Карельська армія дістала наказ наступати далі частково з межі Вітеле–Віел’ярві в напрямі Свірі, частково — з району Сяамяярві на столицю Карельської Совєтської республіки Петрозаводськ, розташований на західному березі Онезького озера.
Найближче до Ладозького озера стояв VІ корпус, що мав три дивізії. Центр уздовж відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ і на півдні від нього утворювали дві дивізії переформованого VІІ корпусу, для підсилення яких ішла одна дивізія з Карельського перешийка. На лівому фланзі на півночі від Сяамяярві стояла «група О».
Протистояла Карельській армії підсилена новими частинами 7-ма армія, чотири дивізії якої було дислоковано між Ладозьким озером і Сяамяярві, а п’ята на півночі від цього озера перекривала дорогу «групі О».
Місцевість і дорожня мережа давала командирові Карельської армії сприятливу нагоду утворити широке кільце оточення навколо центру росіян, комунікації якого на півдні командувач вирішив перетяти. Він доручив правому флангу — VІ корпусу — швидко рухатися до середньої течії Свірі, а тим часом VІІ корпус на лівому крилі мав захопити єдину наземну комунікацію центру росіян, яка була на півдні від відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ. Військо дотримувалося цього плану наступу дуже послідовно.
З боїв, які відбулися під час цього наступу, найбільше значення мав бій проти ночі 4 вересня, коли наше військо прорвало міцні позиції, що ворог збудував на річці Туулосйокі. Після артилерійної підготовки, у якій брали участь 16 дивізіонів і яка за кількістю гармат і набоїв перевершила все, що коли-небудь мало наше військо, VІ корпус пробив оборону. Уже вранці 7 вересня 1-ша єгерська бригада, яку очолював вправний і безстрашний командир, полковник Лаґус, дісталася до Свірі, а назавтра — до великого залізничного моста через цю річку. Утім залізничне сполучення з Мурманськом не вдалося цим перетяти, бо росіяни застрахувалися від цього і збудували бічну колію, яка, пролягаючи берегом Білого моря, сполучала Мурманську й Архангельську залізниці.