У той час як наш правий фланг пробивався до Свірі й напосідав на центр росіян з півдня й заходу, права губа наших кліщів добувалася до Пряжі, яку після шалених боїв 8 вересня здобула 11-та дивізія під вправним командуванням полковника Гейсканена. Першу фазу операції було завершено, а комунікації двох російських дивізій, які билися в центрі, перетято. Найближчими днями наше військо дедалі цупкіше затискало ці дивізії на берегах Пюгяярві. Їхні спроби захопити дорогу на Петрозаводськ було відбито, як і всі атаки підмоги. Головним силам цих дивізій вдалося з величезними зусиллями вибитися з оточення розпорошеними групами через болота й ліси; всю свою матеріальну частину вони покинули. Як і у випадку зі здоланням «Порлампського мотті» на Карельському перешийку, російські солдати й тут демонстрували неймовірну витривалість і здатність зносити поневіряння. Донесення з району боїв під Пюгяярві змальовували їхні блукання й страждання в лісовій глушині з моторошною наочністю.
Кілька днів по тому південний наступальний клин вийшов до Онезького озера в районі села Шокша, а незабаром — до Вознєсєнья, розташованого біля верхів’я Свірі. Невдовзі ці сили наблизилися до Петрозаводська з південного боку, а водночас північне угруповання просто через Олонецький перешийок наступало з важкими боями на місто із заходу. Коли авангард VІІ корпусу й 1-ша єгерська бригада досягли між собою контакту, наземні комунікації росіян обмежувалися вузьким коридором у північному напрямі між Кондопогою і Медвеж’єгорськом, та й то він уже перебував під загрозою. У цій фазі почалася евакуація Петрозаводська пароплавами й баржами, а саме місто росіяни руйнували квартал за кварталом. Від 17 вересня точилися важкі бої за місто, які закінчилися його захопленням 1 жовтня. Цим було завершено першу фазу здобуття Східної Карелії.
Більшість 7-ї російської армії, яку в процесі наступу було підсилено однією дивізією й деякими меншими підрозділами, наші частини розтрощили, узявши в полон чимало росіян і діставши в трофей цінну техніку. Опір росіян дужчав у міру того, як військо наближалося до Петрозаводська, і важкі умови місцевості й доріг поставили наступальників перед багатьма важкими випробуваннями.
Верхоріччя Свірі внаслідок того, що на півночі від неї мережа доріг була рідкою, не дуже надавалося до оборони. Тому Карельська армія дістала наказ переправитися через річку й утворити плацдарм на її південному березі. Після того як його було збільшено й утворено район завглибшки приблизно 20 кілометрів і завширшки — 100, наше військо й на цій ділянці перейшло до оборони.
За великі заслуги в керуванні наступом у Карелії генерал-лейтенант Гайнрихс здобув звання генерала піхоти. Після Зимової війни уряд запровадив орден, названий хрестом Маннергейма — чи, власне кажучи, два нових ступені хреста свободи, тобто хрест Маннергейма 1-го і 2-го ступеня. Ним нагороджували вояків фінляндських збройних сил, незалежно від звання, за «особливу відвагу, надзвичайно важливі здобутки в боях або за особливі заслуги в керуванні воєнними операціями». Першим кавалером хреста Маннергейма став полковник Лаґус.
Задоволення здобуттям столиці Карельської Совєтської республіки було великим серед війська та громадськості і дало привід для виявів радості, які свідчили про те, що думки полинули далеко за межі реалій. Як з’ясувалося, ці маніфестації й заяви, хоча й неофіційні і, власне кажучи, зрозумілі, несприятливо вплинули на спомин про кампанії що у Фінляндії, що за її межами. Місцеві органи дуже поспішили й розпорядилися ввести в ужиток фінські назви населених пунктів на здобутих теренах. Можна навести такий приклад: офіційно фінською місто називається Петроской, російською — Пєтрозаводск, а тепер його перейменували на Яаніслінну. Коли мене поінформували про це розпорядження, Ставка видала наказ про його скасування.
Як було зазначено вище, наприкінці серпня — на початку вересня я відхилив прохання німців про те, щоб фінське військо перейшло Свір, аби на віддалі 125 кілометрів на тихвінському напрямі досягти контакту з німцями, які наступали з півдня. Місто Тихвін розташовувалося на залізниці Вологда–Ленінград, і якщо її перетяти, можна було позбавити російські сили на півдні від Ладозького озера останньої залізничної комунікації із центральними частинами СССР. Тепер ця пропозиція надійшла ще раз, але знову я відповів відмовою. А ось ситуація з варіантом, який стосувався 163-ї німецької піхотної дивізії, була інакшою. Цю дивізію надали Карельській армії, щоб поставити її на краю правого флангу, звідки вона могла зробити стрибок у невідомість.