На півночі німці теж мали свої побажання. 22 вересня мене відвідали командувач Лапландської армії генерал-полковник фон Фалькенгорст і командувач тамтешніх німецьких військово-повітряних сил генерал-полковник Штумпф. То мав бути візит увічливості, яким він і став, але поза тим вони порушили питання про бажаність надати німецькому командувачеві ще більшу кількість фінського війська. Гості наголошували на тому, що німці не можуть упоратися з відповідальними завданнями без допомоги фінських сил, звиклих до умов місцевості. Жодних сподівань такого ґатунку я, звичайно, не міг їм дати.
Кілька днів по тому я мав честь прийняти в Ставці гостя, чиє зацікавлення нашою армією дуже мене втішило. То був шведський спадкоємний принц Ґустав Адольф, герцог Вестерботтенський, який у супроводі кількох офіцерів прибув до Міккелі, щоб звідти з власної волі вирушити до Східної Карелії.
Принц Ґустав Адольф був військовиком, дуже зацікавленим цим ремеслом, і щиросердою людиною, трагічна смерть якої в авіакатастрофі 1947 року викликала глибокий смуток серед численних друзів у Фінляндії. Його супровідники утворювали дослідницьку комісію, яка збирала відомості про умови, які більше відповідали шведським, ніж континентальні. Шведських офіцерів поділили на групи і надали змогу спостерігати за операціями зблизька. Сам принц вирушив до Петрозаводська через кілька днів після здобуття міста, а звідти на північ до Кондопоги, де став свідком переправляння через пониззя річки Суни. У лісах сновигало повно росіян, часто траплялися обстріли самотніх людей і транспорту чи напади на них, а тому така експедиція не була цілком безпечною.
Стосунки з Англією впродовж літа поступово гіршали. У ноті від 22 вересня, переданій через норвезьке посольство в Гельсінкі, британський уряд заявив про готовість поновити дружні стосунки за умови, що Фінляндія припинить бойові дії й відведе військо за кордон 1939 року. Якщо ми й далі наступатимемо на російській території, британський уряд вважатиме, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога не лише впродовж війни, а й під час укладання миру. Про цю ноту стокгольмська газета «Даґенс нюгетер» висловилася 8 жовтня 1941 року так:
...Отож щоб виконати вимоги британців, збройні сили Фінляндії мусять відступити на той кордон, над яким вчинила наругу совєтська армія. І це після того, як вони відкинули супротивника на схід від нього. З політичного погляду це, може, було би прийнятним за певних умов, зі стратегічного й військового — це просто неможливо. І в ситуації, у якій тепер перебуває Фінляндія, стратегічні аспекти, безперечно, треба ставити понад політичні, хай би існувала можливість, що ці аспекти не цілком збігаються.
Відповідь фінляндського уряду на ноту стала темою детальних дискусій. 7 жовтня мене відвідав у Ставці президент Рюті, і наша розмова торкалася здебільшого ноти-відповіді та її формулювань. Заклик відвести військо за кордон 1939 року ми мусили відхилити, але взагалі ноту було написано у вельми доброзичливій формі. Наш уряд зазначив, що Совєтський Союз від 1939 року був стороною-нападником і що Фінляндія, вільна від політичних зобов’язань, провадила оборонну боротьбу. Тому уряду було важко зрозуміти, чому Англія за таких обставин вважає, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога. Найближчі місяці засвідчили, що це питання ще не знято з порядку денного.
По завершенні наради в Ставці я поїхав у товаристві з президентом, прем’єр-міністром і міністром оборони на Карельський перешийок, де ми побували у знаному із часів Зимової війни Тайпале й на деяких інших бойовищах.
Після здобуття 1 жовтня Петрозаводська я дав наказ наступати далі в північному напрямі до вузького перешийка Мааселькя, який розташовувався між Онезьким озером і Сеес’ярві і давав непогані можливості для оборони в північно-західному напрямі. Наступальне військо, підсилене однією дивізією з Карельського перешийка, підпорядкували генерал-майорові Лаатикайнену, якого разом зі штабом корпусу перекинули з перешийка й надали командувачеві Карельської армії.
Згідно з моїми планами наступ треба було припинити, щойно військо вийде до перешийка Мааселькя, який був останнім зі стратегічних об’єктів, визначених на першій стадії війни, і займе там позиції. 6 жовтня я дав Карельській армії такий наказ: