Обговорили ми й те, як росіяни зондували ґрунт. Вони хотіли встановити контакт із Фінляндією і 24 грудня 1941 року передали відповідне повідомлення міністрові закордонних справ Ґюнтеру через посла СССР у Стокгольмі. І президент Рюті, і я вважали, що зокрема становище з харчовими продуктами, не кажучи вже про військову міць Німеччини, на цей момент унеможливлюють такий контакт. Без сумніву, ним скористалася б ворожа пропаганда, і це могло призвести до ускладнень з німцями.
На початку лютого знову постало затяжне дискусійне питання про наступальну операцію на Мурманську залізницю. Незадовго до того генерала гірського війська Дитля було призначено командувачем німецького лапландського контингенту, виокремленого у 20-ту гірську армію зі штабом у Рованіемі. Відвідавши мене, Дитль, сповнений завзяття, намагався домогтися спільної операції, у якій фінляндська армія мала здобути місто Сорока на узбережжі Білого моря. Мені довелося розвіяти це сподівання.
Кілька днів по тому я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, який повторив цю пропозицію і окреслив перспективу участі в операції чималої кількості авіації. Моє негативне ставлення до такого варіанту зумовлювалося і військовою, і політичною непевністю. Хоч я вважав, що є можливості перетяти Мурманську залізницю — насамперед у деяких пунктах на сході від Сороки, саму яку було важко здобути, — така операція означала б прелюдію до боїв, які, найімовірніше, із часом стали б для нас надсильними. Росіяни безперечно залучили б усі свої сили, щоб швидко поновити постачання через Мурманськ, і тоді ми не могли б сподіватися на ефективну підтримку німців, бази яких розташовувалися на великій віддалі звідти. Що стосується політичних аспектів, ця операція втягнула б нас у світову політику зі складними проблемами, які було б важко розв’язати державному керівництву. Моя позиція щодо пропозицій німців узяти участь в операціях проти Мурманської залізниці була й залишалася негативною, і це я повторив президентові Рюті під час відвідання Гельсінкі. Коли президент повідомив, що поділяє мою думку, я надіслав Кайтелю негативну відповідь.
Єдине переміщення фронту на цьому напрямі, яке можна було вважати таким, що відповідає нашим інтересам, стало б висування вперед позицій на ділянках Рукаярві й Мааселькя, аби скоротити лінію фронту. Із цих міркувань такий захід запропонував головний квартирмайстер генерал-майор Айро. Він зазначив, що велика кількість сил, потрібних для цієї операції, стоїть на вигідних вихідних позиціях. Згідно з його проектом плану дій, позиції треба було перенести вперед на рівень станції Парандова на відтинку залізниці Сорока–Петрозаводськ, лише за 50 кілометрів від Мурманської залізниці.
Я вважав, що мушу відхилити й цей план дій, адже така операція, хоч вона й не дуже масштабна, викличе в росіян відчуття, що нашою метою є Мурманська залізниця. Проте, зважаючи на політичне значення цієї операції, я хотів ознайомити зі своїми міркуваннями президента республіки. Тому я був дуже здивований, коли одразу по нашій зустрічі одержав від нього довгого, власноруч написаного листа, у якому він обґрунтовував такі самі аргументи, як ті, що я висловлював, проти наступу на зазначеному дражливому напрямі. Той лист є серед матеріалів судового процесу над призвідцями війни. Сторонньому легко може здатися, що президент у ньому розглядає або відкидає моє обґрунтування потрібності зазначеної операції. Насправді ми обидва, президент Рюті і я, і під час зустрічі 24 березня, і згодом сходилися на думці, що небажано вдаватися до дій проти Мурманської залізниці. Тож слова, які президент сказав на судовому процесі над призвідцями війни: «24 березня 1942 року верховний головнокомандувач відвідав мене в Гельсінкі й виклав план цієї військової операції, але так, щоб наступ спершу відбувався на Парандову. Водночас він повідомив, що більшість війська вже перебуває на вичікувальних позиціях», — треба або вважати непорозумінням, або пояснити забудькуватістю.
Приблизно в той час генерал Ерфурт, очевидно, з ініціативи генерала Дитля, знову порушив питання підпорядкування мені німецьких сил у Лапландії. Йому й цього разу довелося доповісти начальникові, що після обміну думками я не виявив зацікавлення цією ідеєю. Інакша позиція була б неможливою вже з огляду на те, що німці дуже обстоювали ідею наступу на Мурманську залізницю. Якби до такої операції ми вдалися під орудою фінського головнокомандувача, Фінляндії — незалежно від того, яке військо брало б у ньому участь, фінське чи німецьке, — довелося б відповідати за ту операцію і її політичні наслідки. Крім того, очільник німецької лапландської армії обіймав командування на відтинку норвезького узбережжя Північного Льодовитого океану. Якби генерала Дитля підпорядкували мені, я мусив би відповідати за воєнні дії німців і на тій норвезькій ділянці, куди німці прийшли не як побратими, а як інтервенти, правом переможця.