Невдовзі після здобуття Суурсаарі ми захопили й обидва Тютярсаарі. За підтримки німецького загону, який прибув з Естонії, там було відбито контрудар на Великий Тютярсаарі з боку Лавансаарі. Але наступ на Лавансаарі, виконання якого німці взяли на себе, не відбувся. Загострилося становище на південному сході від Ленінграда, тож німці мусили потроху перекидати військо, вже зібране для здобуття острова, на загрожені ділянки. Лавансаарі й надалі лишався в руках росіян.
У наказі, де було особливо відзначено наших вправних пілотів, я висловив подяку військові, яке брало участь у звільненні Суурсаарі, а насамперед їхнім відважним командирам, за виконання тієї складної операції.
17 березня я мав честь удруге привітати в Ставці шведського принца Ґустава Адольфа. Він мав доручення від короля Швеції вручити мені меча до Великого хреста Ордена Меча. Після урочистої церемонії вручення я виступив з короткою промовою у відповідь, у якій попросив Його Королівську Високість переказати королю подяку й радість, яку відчуваю з приводу цієї рідкісної відзнаки, яка пригадує мені бої минулих часів, — нею не було вшановано жодного солдата після наполеонівських кампаній. Я сказав про своє розуміння того, що відзнака адресована не лише мені, а й фінляндським збройним силам. Далі був вільний від формальностей обід, під час якого присутні побачили в особі шведського спадкоємного принца природного, жвавого офіцера, який мав теплі почуття до нашої країни.
Після цього начальник Генерального штабу доповів про операції на сході від Ладозького озера, з якими принц Ґустав Адольф ознайомився під час попереднього візиту.
З рапортів про військовополонених і стан їхнього здоров’я я ще в перші місяці року зауважив, що в деяких таборах зросла смертність. Після вивчення цього питання, мені стало зрозуміло: треба вживати заходів, щоб краще забезпечувати їх харчами. Очевидно було, що хоч чимало полонених помирало, бо від самого початку перебування в таборах вони були в кепському стані, та тут перед нами стояло завдання, яким не годилося нехтувати. Під час численних розмов з головним лікарем і головним інтендантом армії я аналізував можливості збільшити поживність раціону, а також заглиблювався в актуальні питання, пов’язані з охороною здоров’я.
Під час важкої воєнної зими 1941–1942 років довелося зменшити й пайки військовиків, а ситуація з продуктами для цивільного населення просто-таки вселяла тривогу. У цих умовах було зрозумілим, що військовополонених, кількість яких уже сягнула 47 000, неможливо забезпечити достатніми пайками. Проте я вимагав докладати зусиль, аби поліпшити їхнє становище. Ось приклад заходів із цією метою: в’язнів, яким можна було довіряти, посилали працювати до сільських садиб у центральних частинах країни. У своїх інспекційних поїздках я регулярно відвідував один чи більше таборів, щоб ознайомитися з умовами життя полонених і побачити, як з ними поводяться. Невдовзі мені стало зрозуміло, що власними ресурсами годі домогтися ефективного покращення, тому я, як голова Фінляндського Червоного Хреста, вирішив звернутися до Міжнародного комітету Червоного Хреста в Женеві.
У листі від 1 березня 1942 року, адресованому голові комітету, я зазначив: хоч СССР не долучився до Женевської конвенції, а отже, не існувало гарантій того, що з фінськими військовополоненими поводяться справедливо й гуманно, ми зі свого боку, попри різноманітні труднощі, ретельно дотримуємося приписів конвенції, які стосуються військовополонених. Далі змалював важку кризу з харчовими продуктами, яка панує у Фінляндії, і її вплив на пайки військовополонених. Хоч і довелося зменшити до мінімуму пайки для цивільного населення, калорійність раціону військовополонених збережено майже на такому самому рівні, що й у тих, хто виконує фізичну працю. Аби підтримати нормальний стан здорової людини, калорійності цього раціону досить, чого не можна сказати про вміст у ньому вітамінів. Фізичний стан російських солдатів упродовж війни поступово гіршає, і багато з них ще в момент полонення були змарнілими й потерпали від нестачі вітаміну А. Під час допитів військовополонених з’ясувалося, що пайки в російському війську вже тривалий час були вкрай малими й одноманітними. Здебільшого вони харчувалися хлібом і макухою, а у виняткових випадках — ще й кониною. Якщо не збільшити пайки військовополонених, то, попри медичні та інші заходи, годі досягти поліпшення становища й уникнути смертельних випадків від надмірного схуднення й заразливих хворіб.