Я закінчив листа повідомленням про своє бажання довести ці обставини до відома комітету, сподіваючись на те, що він зверне увагу на долю російських полонених і знайде способи їм допомогти. Також зазначив, що буду дуже вдячним комітету, якщо він відрядить представника до Фінляндії: той дістане змогу проконтролювати, щоб надіслана допомога йшла суто на потреби військовополонених.
Моє звернення не лишилося поза увагою. Не гаючи часу, Міжнародний комітет Червоного Хреста звернувся до американського Червоного Хреста, який протягом наступних двох років надіслав у наше розпорядження 30 000 п’ятикілограмових стандартних пакетів з харчовими продуктами й цигарками. Від швейцарського Червоного Хреста надійшло 40 000 кілограмів порошкового молока й меленого гороху, а від канадського — 600 кілограмів ліків, насамперед вітамінних препаратів. Розподіл відбувався за інструкціями й під контролем представників Міжнародного комітету, яким надали змогу ознайомитися з умовами перебування полонених.
Коли було подолано найгірший етап кризи з харчовими продуктами, ми змогли й зі свого боку поліпшити раціон полонених. Особисто мене потішило й те, що полонені офіцери висловили вдячність у кількох адресах і надіслали мені в подарунок на Різдво й Великдень власноруч виготовлені мистецькі вироби.
Щоб самому докладно ознайомитися зі справами полонених, які належали до функцій штабу тилових частин, і щоб розгляд відповідних питань було надалі скоординовано з діяльністю різних відділів Ставки, я влітку 1943 року утворив для цього окремий керівний орган.
Під час обміну полонених після укладання миру з’ясувалося, що супротивник у ставленні до наших не дотримувався бодай найелементарніших принципів гуманності. Виявилося, що багато фінських солдатів, які потрапили в російський полон до 1944-го, загинули через нелюдські умови перебування.
Коли 1938-го Німеччина анексувала Австрію, деякі біженці-євреї попросили притулку в нашій країні. У наступні роки за ними поїхали й менші групи, і їх кількість сягнула близько 200 осіб. А що у Фінляндії ніколи не траплялося жодних утисків євреїв і не існувало надзвичайних законів щодо таких біженців, у нашій країні вони почувалися в безпеці.
Спочатку біженці могли вільно пересуватися й жити приватним життям, як і решта іноземців, але після початку війни 1941 року біженців чоловічої статі за приписом міністерства внутрішніх справ було зібрано в табори, де вони виконували організовану для них роботу. Однак німцям, мабуть, спало на думку, що політичні емігранти у Фінляндії перебувають під недостатнім наглядом, і в підсумку вони зажадали видачі цих євреїв. Без відома інших урядових органів міністерство внутрішніх справ почало вживати заходів для того, щоб передати близько 50 євреїв Німеччині.
Довідавшись про це від генерала Вальдена, я висловив у присутності його і ще кількох членів уряду категоричне несхвалення цих дій, зазначивши, що це принизливо — погоджуватися на таку вимогу німців. Хоч фінляндці за всю війну нічого не знали про методи, які використовували німці в концтаборах і які оприявнилися пізніше, проте було доволі зрозуміло, що цих біженців, які шукали притулку в нашій країні як правовій і цивілізованій державі, у Німеччині чекає аж ніяк не прихильна доля. Трохи повагавшись — а тим часом було депортовано чотирьох євреїв, які з власної провини втратили право на притулок, — уряд вирішив не задовольняти вимогу німців.
Аж набагато пізніше я дізнався про існування поширеної думки, наче мої заяви в присутності кількох членів уряду вирішально вплинули на те, як було розв’язано це питання. І під час моєї президентської каденції, і пізніше — що на батьківщині, що за кордоном — чимало євреїв висловлювали вдячність за мою позицію, і це мене тішило. Вдячність — це рідкісна річ у нашому світі, але тому кожен її вияв здається особливо цінним.
На початку квітня я поїхав у Рованіемі до генерала Дитля з візитом у відповідь. З його резюме про становище на північному войовищі стало зрозуміло, що співвідношення сил між російським і німецьким військами — включно з фінськими частинами на правому фланзі — значною мірою вирівнялося. Інакше кажучи, не існувало достатньої для наступальних дій кількісної переваги. А щодо стосунків між фінами й німцями в Лапландському лені, місцеві посадовці поінформували мене, що треба віддати належне ставленню німців до населення й посадовців.