Відсутність місцевої адміністрації і ладу в економічному житті поставила окупаційну владу перед непростим завданням, виконання якого на основі спеціальних інструкцій вона спочатку поклала на командувачів корпусів і дивізій. Відповідно до них систему врядування окупованого терену треба було якомога більше наблизити до наявної у Фінляндії. Інструкції наголошували, що варто вживати таких адміністративних заходів, щоб вони оприявнювали і східнокарельським жителям, і за кордоном, що Фінляндія хоче підвищити добробут незалежно від національності чи політичних переконань мешканців. Населення треба було спонукати з власної волі долучатися до продуктивної праці.
Ці принципи передбачали довірчу взаємодію з людьми. Уже перші контакти вселили більше надій на це, ніж ми наважувалися сподіватися з огляду на вказівки щодо партизанської війни, які всупереч міжнародним нормам дав совєтський уряд. Ні з карельською, ні зі слов’янською частиною населення не виникло жодних непорозумінь.
Однією з ознак доброї взаємодії був створений у січні 1942 року для допомоги начальникові військової адміністрації дорадчий комітет, до членів якого головнокомандувач запросив деяких корінних карелів. Цей комітет, який збирався що третій місяць, мав право висловлюватися щодо засадничих організаційних заходів і ініціювати їх здійснення. Крім того, він міг зі свого постійного бюро в Петрозаводську стежити за діяльністю різних адміністративних органів. У лютому 1944 року я дав наказ замінити цей дорадчий комітет на представництво, створене на ширшій основі, проте план не встигли зреалізувати.
Першим і найважчим завданням військової адміністрації стала організація постачання харчових продуктів. Коли військо рухалося Східною Карелією, потребу в харчуванні цивільного населення спершу доводилося задовольняти лише з армійських складів. Унаслідок того, що з харчових продуктів, призначених для розподілу, довелося обмежитися найпотрібнішим і найлегшим для транспортування, пайка борошна стала удвічі більшою, ніж у Фінляндії, та й пайка цукру теж трохи зросла. Врожаю у Східній Карелії за сільськогосподарський рік 1941–1942 вистачало лише на 120-грамові пайки хліба на день. Тому постала доконечна потреба передати з невеликих фінляндських запасів стільки, щоб пайку хлібних злаків можна було збільшити втричі.
Коли 1942 року вдалося відновити хліборобство й тваринництво і рільники зауважили, що результати їхньої праці справді йдуть їм на благо, ситуація з харчовими продуктами покращала. Від колгоспної системи довелося відмовитися внаслідок нестачі сільськогосподарського інвентарю й робочої сили, а також відрази, яку вона виклика́ла. Натомість від кінця зими 1942 року придатну для обробляння землю було тимчасово передано в приватне користування. Із часом це здобувало дедалі більше популярності. Навесні 1944-го в користуванні було понад половина оброблюваної площі, або приблизно 20 000 гектарів. Тішило, що постійно збільшувалося поголів’я худоби, і навіть настільки, що на кінець третього року окупації воно відповідало потребам населення.
Цих результатів не вдалося б досягти без добрячої допомоги з Фінляндії сільськогосподарським інвентарем і плідниками, а також без різнобічної діяльності, яка полягала в наданні консультацій, влаштуванні курсів, створенні спеціальних гуртків, які збирали молодь і заохочували її до ініціативності. Спільні зусилля поступово допомогли утримувати харчові пайки у Східній Карелії на такому самому рівні, що й у Фінляндії, а в деяких випадках — навіть на трохи вищому. Це стосувалося також видавання тютюну, гасу й карбіду.
Промислові підприємства лежали в руїнах, а тому не було змоги організувати для населення працю на заводах і фабриках, але з другого боку, на заваді широкому виробництву ставав брак робочої сили. Щоправда, вдалося довести до ладу деякі електростанції, лісопильні й інші невеликі підприємства, але більшість потрібної промислової продукції доводилося привозити з Фінляндії. Що стосується трудової повинності, приписи у Східній Карелії були такі самі, як у нас.