3 червня о 8 годині вечора надійшло повідомлення і президентові республіки від посла Німеччини в Гельсінкі фон Блюхера, і мені до Ставки через першого ад’ютанта райхсканцлера Гітлера, генерала Шмундта. У ньому йшлося про те, що до Фінляндії літаком прибуде райхсканцлер, аби привітати мене з днем народження. Гітлер висловив побажання, щоб у програмі заходів не робили заради нього жодних змін і щоб я не їхав зустрічати його на летовищі. Мене майбутній візит і здивував, і змусив замислитися щодо того, чи не дасть він привід для різних здогадів і припущень. Часу лишалося обмаль, і треба було подбати про практичні підготовчі дії, потрібні у процесі візиту очільника іноземної держави, а також переглянути програму заходів.
Назавтра рано-вранці мене персонально вшанували привітаннями президент республіки й члени уряду, а також президія парламенту. У короткій промові президент повідомив, що він за поданням Державної ради надав мені звання Маршала Фінляндії. Самозрозуміло, що я високо оцінив це визнання, продемонстроване в такий спосіб фінляндській армії в особі її головнокомандувача.
Далі пішли привітання від представників кадрового й резервового офіцерства, а також різних громадських організацій. Дуже мене порадувало поздоровлення, яке висловила делегація Центрального об’єднання професійних спілок на чолі з його головою, редактором Вуорі, від імені організованих робітників країни. Для мене це було цінним визнанням моєї багаторічної праці, спрямованої на порозуміння й довіру між суспільними групами з різними переконаннями. Вшанували мене персональними вітаннями й генерал Дитль і генерал-полковник Штумпф.
Після вітальних візитів я був готовий приймати райхсканцлера Німеччини. Точно в призначений час його літак приземлився на іммольському летовищі, де його зустрічав президент Рюті. Райхсканцлера з його супровідниками, зокрема з генерал-фельдмаршалом Кайтелем, привезли автомобілями на мис озера Саймаа. Після того як я привітав високого гостя та його почет і відрекомендував йому своїх офіцерів, райхсканцлер потис руки присутнім німецьким офіцерам. Особливо щирою здалася його зустріч з генералом Дитлем. Ненадовго зайшовши до вагона президента республіки, райхсканцлер разом із президентом Рюті прибув до мого вагона, де ми надовго розговорилися. Присутнім при цьому був і Кайтель.
Поздоровивши мене і промовивши кілька ґречних слів про те, як високо він, невідомий солдат на Першій світовій війні, цінує зустріч зі мною — чоловіком, який ще тоді був визволителем свого народу, райхсканцлер перейшов до великої політики. Він висловив жаль, що Німеччина не підтримала Фінляндію під час Зимової війни. Це було тоді неможливим, бо означало б війну на два фронти, яка стала б надсильною для Німеччини — адже вона залучила чималі сили на заході, де не спромоглася перейти до наступу через погані погодні умови! Це стало великою халепою. Німецьку зброю було виготовлено на добру погоду. Вона була чудовою, вона була ефективною, але пристосованою лише на гарну погоду. Ще віддавна в Німеччині панувала думка, що неможливо воювати взимку. Ця помилка призвела до того, що панцеротанкова зброя і танкові дивізії ніколи не проходили випробування в зимових умовах і не мали відповідної підготовки. Навпаки, пробна їзда танків мала на меті довести, що неможливо воювати взимку. Якби Францію було здолано ще восени 1939 року — райхсканцлер спершу розрахував, що це можна зробити за шість тижнів — світова історія пішла би в іншому напрямі.
Утім на великі успіхи на заході кидала тінь, вів далі райхсканцлер, справжня катастрофа — вступ Італії у війну і її слабкий внесок. Німеччині довелося допомогти союзникові в його скрутному становищі. Це означало розпорошення німецьких авіаційних і танкових частин саме тоді, коли всі приступні сили треба було згрупувати на сході, адже з осені 1940 року німецьке керівництво почало міркувати про розрив із СССР. Уже після перемовин з Молотовим у листопаді 1940-го стало очевидно, що війни не уникнути — російські вимоги були просто нечуваними! У той час німецький уряд насамперед турбували прагнення росіян на Балканах. Якби Совєтський Союз тоді захопив румунські нафтові джерела, Німеччина пропала б, адже без щонайменше чотирьох-п’яти тон румунської нафти на рік вона не спромоглася б воювати. Також Німеччина не могла б завадити просуванню росіян, бо тоді в Румунії у неї було сміховинно мало війська. Румунський уряд звернувся до Берліна запізно. Узагалі німці були ще не готові на сході. Вони мусили виграти час і дочекатися того моменту, коли матимуть досить сил, щоб протидіяти шантажу росіян, який стосувався й Фінляндії.