Натомість на північній ділянці довгого Східного фронту літо й осінь минули без особливих подій.
За домовленістю з генералом Дитлем наприкінці червня — на початку липня 1942 року було проведено нову межу між фінлядською і німецькою оборонними смугами. Ухтинська ділянка тепер належала до території, за яку відповідав я. Фінське військо на цій ділянці — штаб ІІІ корпусу і 3-тя дивізія — підпорядкували мені, а певні німецькі підрозділи поступово перекинули на північ. А що ІІІ корпус складався тепер лише з однієї дивізії, то вивільнився його штаб. Маючи на увазі майбутні потреби, я не хотів його розпускати, а після того як командувача корпусу, генерал-лейтенанта Сійласвуо, було призначено інспектором вишколу, цей штаб підпорядкували командувачеві 3-ї дивізії, який мав здійснювати постачання й адміністрування ухтинської ділянки.
Наприкінці липня німці знову порушили питання щодо атаки фінів на Мурманську залізницю. Цього разу вона мала відбутися з напряму Рукаярві, щоб скувати ворожі сили, а тимчасом самі німці пішли б у наступ на Кандалакшу. Я сповістив президента Рюті про цю пропозицію, яку було відхилено з такою самою аргументацією, що й раніше.
Тими днями німецькі частини в Лапландії відвідав верховний керівник війська СС і державної поліції Німеччини Гімлер, який під час поїздки Норвегією завернув і до Фінляндії. Він попросив про зустріч зі мною, щоб — як було сказано в повідомленні — висловити запізнілі вітання з нагоди мого 75-річчя. За Гімлером ходила недобра слава що у Фінляндії, що в інших північноєвропейських країнах, але свого часу він подбав про те, щоб чимала кількість інвалідів-фінів пройшла спеціальне лікування в німецьких військових шпиталях, тож ми мали бути йому вдячні. Крім того, він на прохання Ґеринґа погодився поліпшити поводження в концтаборах з деякими моїми друзями, і від цього впливового чоловіка залежала доля кількох близьких для мене людей.
29 липня Гімлер прибув до моєї Ставки з групою офіцерів, які мали високі звання СС, але очевидно молодявий вигляд багатьох з них дуже контрастував із цим. Він зробив деякі заяви, які здалися нам трохи перебільшеними, про нову ручну панцеротанкову зброю двох типів — «панцершрек» і «панцерфауст». Це дало привід для того, щоб відряджена німецька команда у вересні продемонструвала мені їх у вишкільному центрі в Нійнісало. Виявилося, що це безвідкотні гармати з легким дулом, постріл у яких відбувається за допомогою ракети — тепер вони відомі під американською назвою «базука». Незважаючи на простоту конструкції й застосування, вони відповідали високим вимогам і стали у Фінляндії вельми популярними на завершальній стадії війни.
Наприкінці серпня я послав начальника Генштабу до німецької Ставки, яка тоді дислокувалася в українській Вінниці. Його завдання полягало в тому, щоб з’ясувати наміри німців щодо північної ділянки Східного фронту. Коли він прибув до Вінниці, його запросили на сніданок до Гітлера, який того самого ранку отримав від Ґеринґа оптимістичне донесення про стан з харчовими продуктами і через те був у чудовому настрої. Одразу по закінченні сніданку Кайтель і Йодль ознайомили фінського гостя з воєнним становищем. Найбільшої уваги в їхньому огляді було варте те, що німці, які днями після важких боїв здобули Севастополь, тепер — як раніше передбачив Гітлер — намірялися розправитися з Ленінградом. Облогова артилерія з-під Севастополя вже прямувала на північ, і можна було сподіватися, що операція почнеться в середині вересня.
25 вересня 1942 року посол США в Гельсінкі передав нам ноту, у якій було висловлено побоювання американського уряду, що Фінляндія поступиться тиску Німеччини і погодиться взяти участь у наступальних операціях. Посол Шенфельд зазначив: заява, яка пояснювала б, що фінляндська армія не має наміру виходити за межі досягнутих позицій, справила б добре враження в Америці. Дізнавшись від президента Рюті про цей демарш, я на його прохання виїхав до Гельсінкі, де обговорювали, як сформулювати відповідь на американську ноту. З міркувань безпеки ми не могли, як і в часи британських демаршів восени 1941 року, офіційно взяти на себе зобов’язання залишатися пасивними. Тож відповіддю була витримана в дружньому тоні нота, яка ґрунтувалася на таких самих арґументах.
Мені не відомо, чи мав американський уряд на увазі якусь конкретну операцію. Можливо, існували побоювання, що Німеччина, яка саме в ті часи зажадала від Угорщини й Румунії посилити внесок у війну, поширить вимоги і на Фінляндію. Утім нота, ймовірно, стосувалася Ленінграда. Проситься думка, що американська розвідка пронюхала про перевезення німецької важкої артилерії з-під Севастополя на Ленінградський фронт і США хотіли упевнитися, що фінляндська армія не братиме участі в німецькій операції проти міста на Неві.