Самозрозуміло, що ми з дедалі більшим напруженням чекали на початок спрогнозованого наступу на півночі, але він усе не починався. Те, що німецькі корпуси на півдні від Ленінграда було об’єднано в армію під командуванням генерал-фельдмаршала фон Манштайна, а її штаб разом зі спеціальними підрозділами виряджено з Криму на північ, свідчило про великі події. Але і вересень, і жовтень проминули без жодних наступальних дій. Виявилося, що німці затримувалися, бо мусили знімати одну за одною частини, призначені для здобуття Ленінграда, щоб розв’язати кризу на інших ділянках.
Незабаром було очевидним, що 1942 року жодного наступу на Ленінград не відбудеться. Для Німеччини становище ставало загрозливим. Наприкінці жовтня — на початку листопада британське військо розбило під Ель-Аламейном німецько-італійське угруповання, поступово відтискаючи його до кордону з Тунісом. 8 листопада західні держави десантували військо на атлантичному узбережжі північної Африки, звідки воно швидко рухалося на Туніс. Армії держав Осі в Африці зауважили, що тепер мають загрозу з двох боків. Можна було вважати, що відкриття «другого фронту», про який точилося багато розмов, стало набагато ближчим до здійснення. Окупація північної Франції і охорона атлантичного узбережжя від літа 1940 року сковували чималі сили, і коли німці через загрозу з африканського напряму захопили всю Францію, на заході довелося тримати ще більше сил. У той самий час — 19 листопада — росіяни почали контрнаступ під Сталінградом, і вже 23-го числа 6-ту німецьку армію було оточено. Є всі підстави вважати, що цей контрнаступ росіян і успішні операції союзників в Африці означали переломний момент Другої світової війни.
Таким чином, для Німеччини новий, 1943 рік почався лиховісно. Операції західних держав у північній Африці наближалися до розв’язки, яка загрожувала знищенням німецьких частин в Африці, а на сході росіяни повільно, але впевнено стягали кільце навколо 6-ї армії під Сталінградом, відбиваючи всі намагання допомогти їй. 2 лютого залишки 6-ї армії капітулювали. Водночас почався наступ росіян на всіх південних ділянках Східного фронту, і лише з великими зусиллями німцям вдалося відвернути катастрофу поблизу Харкова. Те, що італійські, угорські й румунські армії, яким на Донському фронті дісталися з огляду на їхній кількісний склад і зброю занадто широкі ділянки, зазнали розгрому, теж було з політичного погляду тривожним.
Вселяли занепокоєння й події на північних ділянках, де зміни у становищі впливали і на наші фронти. У важких боях між 12 і 18 січня росіянам вдалося відкрити наземну комунікацію з Ленінградом, пробивши кільце німецького оточення поблизу гирла Неви біля Ладозького озера. Наш фронт на Карельському перешийку втратив характер другої межі, що вкупі з поворотними подіями на великому войовищі не віщувало нічого доброго.
3 лютого, наступного дня після капітуляції німців під Сталінградом, до Ставки прибули президент Рюті, прем’єр-міністр Ранґелль, а також міністри Вальден і Таннер, щоб дізнатися мою думку про загальне становище. Під час цієї наради ми дійшли згоди, що у великій війні стався вирішальний перелом і що Фінляндія мусить за першої нагоди знайти спосіб вийти з неї. Водночас ми констатували, що міць Німеччини наразі не дозволяє нам втілити цю ухвалу в дії.
Після цієї наради в мене з’явилося ще більше переконання, що слід організувати інформаційний захід, щоб роз’яснити парламенту серйозність становища. Тож коли міністр оборони попросив дати якомусь придатному для цього офіцеру завдання зробити в парламенті доповідь про становище на наших і закордонних фронтах, я охоче пристав на це. Таке доручення дістав начальник розвідувального відділу Ставки полковник Паасонен, який добре знався на воєнному становищі і міг без ілюзій оцінити зміни в ньому.
На таємному засіданні в будинку парламенту 9 лютого полковник Паасонен зробив для народних депутатів, які зібралися майже в повному складі, огляд тодішнього військово-політичного становища. У доповіді він констатував беззаперечний факт, що міць німців проминула пік і дуже виснажилася — за зиму країна й її союзники на Східному фронті втратили загалом близько 60 дивізій, що навряд чи можна надолужити. Крім того, Паасонен зазначив, що з’явилися серйозні суперечності між націонал-соціалістичною партією та збройними силами. Потенційно вони могли перерости в неприхований конфлікт, який мав би наслідки і для Гітлера відповідно до історичних законів про долю диктаторів. Далі він сказав, що можуть статися радикальні зміни в становищі, якщо відбудеться очікуване висадження війська союзників на заході — імовірно, на узбережжі французького Па-де-Кале — і відкриття другого фронту. Стосовно Фінляндії було зроблено такий висновок: доля країни наразі пов’язана з успіхом чи поразкою німецької зброї і, зважаючи на розвиток ситуації, найкраще призвичаюватися до думки, що нам, можливо, ще раз доведеться підписувати «Московський мир».