Цей реалістичний огляд став холодним душем для багатьох депутатів, які не могли й не хотіли зрозуміти, що ситуація вже не така, як у перші успішні місяці війни. Унаслідок резонансу, що його наробила доповідь, міністр оборони вважав конче потрібним повернутися до неї перед тією самою аудиторією, вилучивши буцімто необережні формулювання і дратівні зауваги, але, звичайно, не переінакшуючи опису загального становища, який відповідав моєму уявленню і був зроблений в огляді полковника Паасонена.
Це завдання «вгамовувати хвилі олією» дісталося начальникові Генерального штабу. Генерал Гайнрихс разом з міністром оборони суто по-діловому написав військово-політичний огляд, а потім зачитав його перед депутатами парламенту. Доповідь закінчувалася висновком, що Фінляндія наразі не може вільно діяти в зовнішній політиці, а, отже, мусить воювати далі.
Утім громадськість почала прокидатися, і 15 лютого соціал-демократи оприлюднили заяву, у якій стверджували, що Фінляндія має право вийти з війни, якщо лиш вважатиме це бажаним і можливим.
Тими днями настав час проводити нові президентські вибори, бо каденція, на яку було обрано очільником республіки Кюесті Калліо, завершувалася 1 березня 1943 року, а президента Ристо Рюті поставили його наступником лише до її кінця. У тодішніх виняткових обставинах, коли велика кількість тих, хто мав право голосу, були на фронті, проведення виборів довелося знову доручити тим самим людям, які обирали президентів Калліо й Рюті. З невідомих причин моє прізвище проти моєї волі почало фігурувати під час обговорення кандидатур, і за кілька днів до виборів я отримав телеграму від Аграрної спілки, яка повідомляла про ухвалу висунути мене своїм кандидатом. Я швиденько зазначив, що не давав на це згоди і що не маю наміру балотуватися. Водночас я висловив побажання одностайно переобрати президента Рюті, якого вважав найпридатнішим претендентом на пост очільника держави. Ще вранці в день виборів до мене надійшов відповідний запит від Коаліційної партії, але й на це звернення я відповів відмовою. 15 лютого 1943 року Ристо Рюті з великою перевагою було переобрано на пост президента республіки.
Після виборів уряд Ранґелля за усталеною парламентською практикою подав на розгляд новообраного президента питання про своє майбутнє. І першим його завданням стало сформувати новий уряд, що, як багато хто вважав, збільшувало можливості країни вийти з війни. 5 березня було призначено новий уряд, який очолив професор Лінкоміес. Міністром закордонних справ став доктор Рамсай, а міністром оборони лишився генерал Вальден. Це дуже мене потішило, бо я вважав подальше перебування Вальдена на цьому посту важливим для країни, а призначення Рамсая здалося мені вдалим з огляду на його добрі стосунки з англосаксами.
Питання про вихід Фінляндії з війни незабаром стало особливо актуальним. 20 березня повірник у справах США, містер Макклінток, передав меморандум, у якому Державний департамент зголошувався допомогти у цих наших намаганнях. Я зрозумів, що ця пропозиція пройшла серйозне обговорення в Гельсінкі, але і замислився, і стривожився, дізнавшись, що міністрові закордонних справ доручено поїхати до Берліна. Там він, посилаючись на американський демарш, спробує домогтися від німців зобов’язання добровільно вивести військо з Фінляндії (були сподівання, що це полегшить для нас шлях до миру). Хто знає лицарську вдачу міністра Рамсая, той зрозуміє, що він сподівався на те саме і від свого німецького колеги фон Рибентропа. Можна як завгодно оцінювати цей план дій, проте немає жодних сумнівів, що німецька розвідка так чи так невдовзі довідалась би про наші намагання досягти миру.
Не моєю справою було втручатися в це, але я не приховував від міністра Рамсая, що вважаю візит на Вільгельмштрасе небажаним. На мою думку, ми цим нічого не виграємо. Навпаки, варто було побоюватися, що візит зруйнує наші можливості досягти мети за підтримки американців.
Міністр закордонних справ поїхав до Берліна, де реакція була такою, як я і чекав. Міністр закордонних справ Німеччини не лише попросив Фінляндію відхилити пропозицію США, а зажадав від нас зобов’язання, що ми без згоди Німеччини не укладатимемо ні перемир’я, ні миру з СССР. А ще дав зрозуміти, що остання вимога йде від самого райхсканцлера і що на неї треба негайно погодитися.