Під час перебування міністра Рамсая в Берліні уряду стало зрозуміло, що пропозиція американців означала лишень технічне посередництво для зондування миру з боку Фінляндії. Кілька днів по тому уряд передав повірникові у справах США свою відповідь, у якій зазначив, що Фінляндія за тодішніх обставин, на жаль, не може скористатися їхньою пропозицією.
Однак ця дія була недостатньою для німців, які наполягали на підписанні проханого зобов’язання. Дізнавшись від міністра Рамсая про його зустріч із фон Рибентропом, я вважав за потрібне застерегти уряд від того, щоб погоджуватися з німецькими вимогами. Мені гадалося, що ця вимога йшла не від Гітлера, а була продиктована особистими амбіціями німецького міністра закордонних справ.
У час, коли точилися ці перемовини, Гітлера у Ставці по черзі відвідали очільники Угорщини, Румунії, Болгарії та Словаччини. Посол Німеччини в Гельсінкі зажадав, щоб і президент Рюті зробив те саме і під час свого візиту описав контакт з урядом США. Рюті відмовився. Тоді в німців увірвався терпець — і посол фон Блюхер демонстративно залишив Гельсінкі.
Моє здоров’я, яке й попереднього року було не найкраще, погіршало навесні 1943-го, коли я вже вдруге за рік захворів на двобічне запалення легень. Хоч я терпляче пив ліки, жодного поліпшення не відбувалося. З огляду на те, що, як я відчував, на нас насуваються часи, коли мої сили зазнають чималого випробування, мені довелося поступитися вимозі лікаря, доцента Лаурі Калаї, і провести якийсь час у м’якшому кліматі.
17 квітня я вилетів до Швейцарії. Коли після проміжного приземлення я перебував на Рамсдорфському летовищі за межами Берліна, на розмову зі мною прибув наш посол, професор Ківімякі, якому я висловив свої думки щодо вимоги німців про пакт, а також сумніви, чи стоїть за нею саме Гітлер. Бо як тоді пояснити, що німці ладні чекати на відповідь фінів тижнями? Утім Ківімякі не погодився зі мною, а ще, як я побачив, був певен, що якщо ми упиратимемося, це спричинить рішучі контрзаходи. До шансів Німеччини уникнути поразки він ставився так само реалістично, як і я.
Під час перебування в Швейцарії я, звичайно, не мав жодного стосунку до виконання функцій головнокомандувача і до актуальних політичних питань. Однак незабаром по приїзді мені надійшла тривожна звістка з батьківщини. 22 квітня американське посольство повідомило, що більшість його персоналу готується до від’їзду з Фінляндії, а це свідчило про ймовірний розрив дипломатичних стосунків.
Мені треба було насамперед швидко відновити сили, щоб перерва у виконанні службових обов’язків стала якомога коротшою. У цьому — як і під час пізніших, триваліших відвідань — дуже допомогли сприятливий швейцарський клімат і приступне там чудове лікування. Мені було добре, як і завжди, у цій приязній атмосфері спокою і здоров’я, притаманній цій маленькій центральноєвропейській країні. Швейцарський народ з його чотирма мовними групами й двома конфесіями може стати для нашого розколеного континенту прикладом згуртованості навколо цінностей, які творять стабільне і щасливе життя: старанна праця для підвищення загального й приватного життєвого рівня, твердий курс у внутрішній і зовнішній політиці, ефективний захист незалежності й миру в країні. Поширеними у Швейцарії були симпатія до Фінляндії й розуміння її і серед верхів, і серед низів, що оприявнювалися в багатьох спонтанних формах і зігрівали мені душу.
Після тритижневого курсу лікування в гарному Лугано я повернувся на батьківщину 9 травня ввечері. На мальмському летовищі мене зустрів генерал Вальден, який сповістив, що уряд напередодні вирішив поступитися тій вимозі фон Рибентропа і що це було зроблено передусім через критичну ситуацію з харчовими продуктами.
Ця інформація стала для мене прикрою несподіванкою. Чому уряд, який залишався непохитним кілька тижнів, тепер дійшов висновку, що конче треба погодитися на вимогу німців? Після візиту міністра Рамсая до Берліна я весь час категорично застерігав від такого кроку. Перебуваючи у Швейцарії, я ознайомився з тим, як нейтральна сторона оцінює шанси Німеччини дати собі раду у війні, і дедалі більше упевнювався: на державу, яка тепер міждержавним пактом пов’яже долю з Німеччиною, чекає загрозливе майбутнє. Тому я вважав своїм обов’язком зробити все, що міг, аби спонукати уряд переглянути ухвалу. Наступного дня після повернення я запросив прем’єр-міністра Лінкоміеса на обід до свого штабу, де були і міністр оборони з начальником Генштабу. Не уникаючи відвертих слів і категоричних тверджень, я заявив, що уряд наміряється зробити фатальний для країни крок, і вагомо зазначив: конче треба в останній момент переглянути ухвалу. Навідався я і до президента республіки, щоб висловити свою позицію. Перед моїм від’їздом до Ставки уряд скасував ухвалу.