Ставлення Німеччини найближчими тижнями аж ніяк не було прихильним, проте кризи, як багато хто чекав, не сталося. Імпорт харчових продуктів зупинився на початку червня, і в той самий час було повідомлено, що ми можемо сподіватися хіба на половину обіцяної кількості бензину й мастила, але цим, наскільки я знаю, контрзаходи й обмежилися. Після великої поразки в Тунісі німецьке керівництво мало інший клопіт, ніж тиснути на Фінляндію. А ще німці вважали небажаним занадто загострювати ситуацію, і це оприявнилося в тому, що наприкінці червня обмеження на експорт було скасовано.
До завершення червня розформували німецький батальйон СС, зібраний навесні 1941 року з фінських солдатів-добровольців. Коли його створювали, я висловлював рішучу незгоду з аргументами, які лунали за реалізацію цієї ініціативи, чужої і для мене, і для армії. Так сталося, що бійці батальйону саме перебували у відпустці у Фінляндії, коли закінчувався термін дії їхніх контрактів. Тоді, як я побачив, настав слушний момент заборонити їм поновлювати контракти, а надто що ті молоді солдати майже всі без винятку належали до вже мобілізованих вікових категорій. Ця позиція не знайшла повного розуміння, і мені не вдалося переконати уряд заборонити підписувати нові контракти. Міністерство закордонних справ, яке в часи формування батальйону взяло вербування під свій патронат, побоювалося, що таке втручання може справити негативне враження в Німеччині. Я і далі тримався своєї позиції, і коли юнаки тим часом зібралися в Ганко, відрядив до порту одного генерала, щоб він повідомив їм про мою заборону поновлювати контракти й сідати на корабель, який мав везти їх до Німеччини. Верховному начальникові війська СС Гімлеру довелося оголосити в наказі, що він розформовує батальйон, аби вберегти бійців від конфлікту обов’язків.
Моє ставлення до цього починання, звичайно ж, не поширювалося на тих юних солдатів, що, як я чув, у південноросійських степах і на Кавказі воювали відважно й безстрашно. При розподілі цих вояків по підрозділах ми намагалися по змозі зважати на їхні побажання, і я був радий бачити, як наші лави, що потребували кожного, поповнювалися юнаками, які мали досвід війни.
Фінляндії поступово довелося розпочати мобілізацію вишколеного резерву включно із 45-річними, чого ще не траплялося в жодній іншій країні, навіть у Німеччині. Наслідком цього майже тотального використання живої сили стала чимала нестача робочих рук, й аби усунути цю проблему, потрібні були радикальні організаційні заходи. Із цією метою я на початку 1943 року погодився надати командувача V корпусу, генерал-майора Мякінена, до послуг уряду: він став начальником трудових ресурсів міністерства шляхів і громадської праці.
Питання виходу Фінляндії з війни неодноразово впродовж року було на порядку денному. Російське посольство у Стокгольмі в липні поінформувало посла Бельгії, що СССР хоче перемовин про мир, але ініціатива має йти від Фінляндії. Відповідь фінського уряду на це звернення, як і російське повідомлення, була усною і, певно, полягала в тому, що принциповим вихідним пунктом для перемовин можуть стати кордони 1939 року, але уряд готовий за потреби обговорити й нове врегулювання кордонів.
Розгляд можливостей досягти миру відбувався влітку 1943 року на перемовинах з посольством США в Лісабоні, організованих через тамтешню фінляндську амбасаду. Наслідком цього обговорення стало те, що міністр закордонних справ Рамсай на прохання американців надіслав Державному департаменту особистого листа, який містив запевнення: фінляндська армія не заходитиме в бій з американськими частинами в разі, якщо вони після десантування в північній Норвегії поширять свою операцію й на територію Фінляндії. Це зобов’язання я, звичайно ж, схвалив. Мені не відомо, наскільки серйозно американці розмірковували над висадженням десанту в північній Норвегії, але було зрозуміло: діалог у Лісабоні породив сподівання, що на завершальній стадії війни можна буде взяти до уваги ще один врівноважний чинник на шляху експансіоністських зазіхань СССР.