Я сподівався, що всі дадуть моєму дню народження 4 червня минути непомітно, але вийшло по-іншому. Ставку відвідували з поздоровленнями гості, і президент республіки теж прибув, щоб привітати мене. Ми з ним поїхали до Енсоо, де було організовано парад за участю підрозділу танкової дивізії, яка отримала деяку нову техніку. Парад справив добре враження. Після обіду, під час якого президент Рюті у промові наголосив на серйозності становища, я мав нагоду порозмовляти з багатьма фронтовими командирами, які, як побачив, усе ще вірили в щасливе закінчення війни, хоча їхній колишній оптимізм трохи вщух. Це було моє загальне враження, але самозрозуміло, що чимало з них відчували глибоко в душі сумніви та неспокій, хоч і не наважувалися висловлювати їх у присутності президента й головнокомандувача.
З кінця зими на Карельському перешийку посилилися ворожі розвідувальна діяльність і артобстріли. У травні надходили донесення, що змінився склад російських частин, з’явилися нові піхотні дивізії, артилерійні й танкові підрозділи, а ще було виявлено невідомий раніше штаб. Утім ці дані не цілком збігалися з тими, які мали німці: вони стверджували, що частина цих підрозділів протистоїть їм на Балтійському фронті.
Зосередження російського війська на Карельському перешийку було явищем, яке повторювалося щовесни. Росіяни мали звичай у гарну пору року перекидати підрозділи на великі таборища, розташовані на півночі від Ленінграда, для реорганізації і відпочинку. Певно, це відбувалося й тепер, адже існувала поширена думка, що незабаром будуть вирішальні операції проти німецького угруповання в Балтиці. Оперативні органи Ставки схилялися до цієї думки, яку поділяли й найвищі командувачі на перешийку. Недооцінювання загрози наступу на цьому напрямі частково зумовлювалося й вірою в те, що передові позиції, розбудовані за три роки, витримають потенційний натиск.
Після пробиття блокадного кільця навколо Ленінграда я відчував тривогу, через те що більшість нашого війська дислокувалася у Східній Карелії. Хоч звідти було перекинуто підрозділи на Карельський перешийок, там лишалося дев’ять дивізій і три бригади, натомість на перешийку стояло шість дивізій і дві бригади, включно з танковою дивізією. Проте послабити східнокарельське угруповання було би все одно, що здати весь цей стратегічно цінний терен і вже наперед втратити предмет торгів на перемовинах, який містився в наших розрахунках і мав стати одним з козирів для досягнення миру. Ці розрахунки ґрунтувалися на слушному сподіванні, що фортифікаційні споруди на перешийку зможуть компенсувати нечисленність живої сили.
Угруповання на передовій лінії Карельського перешийка складалося на той час з трьох дивізій, 10-ї, 2-ї і 15-ї, а також однієї бригади, поділеної між ІV і ІІІ корпусами. Крім того, 3-тя й 18-та дивізії, а також кінна бригада, перебували на ВТ-лінії, виконуючи фортифікаційну роботу. Їх і танкову дивізію на ВКТ-лінії на сході від Виборга було надано головнокомандувачеві. На завершальній стадії Зимової війни сили на перешийку сягали сімох дивізій і двох бригад. Але дивізії тоді мали у складі 11–12 батальйонів, а тепер лише сім, тож кількість піхоти становила лише половину тієї, що була 1940 року. Утім різницю вирівнювало те, що нині підрозділи мали доволі повний штатний склад і кращу зброю, та й артилерія була незрівнянно потужнішою. До того ж тепер оборонцям належали дві позиції, кожна з яких була майже вдвічі коротшою, ніж головна лінія оборони під час Зимової війни.
На світанку 9 червня 1944 року зчинилася буря на прибережному фронтовому секторі завдовжки 15 кілометрів. Після годинного бомбардування за участю кількасот літаків почалася настільки велика артилерійна підготовка, що за дві війни такої не бувало. Щоб дістати уявлення про силу обстрілу, варто взяти до уваги, що канонаду було чутно в Ставці, а також у Гельсінкі, тобто на віддалі 220 і 270 кілометрів. Хоч оборонні позиції здебільшого зруйнувалися вщент, наступ вдалося відбити на всій межі. Повторивши атаку ввечері того самого дня, ворог зумів за підтримки танків захопити кілька висунутих опорних пунктів і втримати їх. Настала ніч, що завадила остаточній розв’язці.
Назавтра приблизно о п’ятій ранку почався набагато дужчий артобстріл. За даними росіян, на ділянці наступу припадало 300–400 гармат на кожен кілометр фронту. Для порівняння варто зазначити, що в боях під Сталінградом щільність артилерії становила 200 гармат на кілометр. Дія вогню була прямо пропорційною масі використаної техніки й боєприпасів, і повітряні налети, що їх здійснювало близько 1000 машин по наших передових позиціях, шосейних дорогах і залізничних коліях, мали безпрецедентну інтенсивність.