Щоб зняти частини, потрібні для оборони Карельського перешийка, довелося робити евакуацію Східної Карелії. 15 червня я наказав розпочати останню її фазу, тобто вивезення військової техніки, яка ще там перебувала. Три роки Східна Карелія виконувала важливу функцію буферної зони — тепер її значення полягало в тому, що ми мали район завглибшки 200 кілометрів, який добре пасував для стримувальних боїв. Якщо ворогові не вдасться скувати наші сили, можна було сподіватися, що наступ кульмінує на ууксуській межі. Надійшли також інструкції, як вчинити з населенням: насамперед його мали забезпечити харчами на перехідний період.
Тим часом як оборону біля Фінської затоки було пробито, лівий фланг ІV корпусу — зокрема його 2-га дивізія під командою генерал-майора Мартоли — успішно стримував масовані атаки в центрі перешийка. 14 і 15 червня біля опорного пункту в Сійранмякі відбувся бій, який став одним з найзапекліших за всю війну. Якби тут фронт подався, це поставило під загрозу б не лише відступ ІІІ корпусу до Вуокси, а й весь важкий маневр, який доручили генерал-майорові Ешу.
Рух ворога на заході перешийка потребував швидких контрзаходів. 16 червня було дано наказ про загальний відступ на ВКТ-лінію. Праве крило ІV корпусу того самого дня відтиснули до водяної межі Фінська затока–Куолемаярві–Каук’ярві–Перк’ярві, де перекинута зі Східної Карелії 4-та дивізія під командою генерал-майора Аутті стримувала ворога на напрямі головної залізниці й чекала, як розв’яжеться ситуація на ківеннапському напрямі. Там, за 25 кілометрів на південь від ВТ-лінії, бився центр, 3-тя дивізія генерал-майора Паярі, якій загрожувало оточення. 17 червня її відвели на один рівень з правим флангом — і так вдалося розв’язати надзвичайно тривожну ситуацію. Три дні по тому ІV корпус розташувався на ВКТ-лінії між Виборгом і Вуоксою. ІІІ корпус після успішних стримувальних боїв теж зайняв позиції на водяній межі Вуокса–Суванто–Тайпале, боронячи плацдарм під Вуосалмі.
Загалом відступ пройшов ліпше, ніж можна було сподіватися. Кількісний склад наступальної армії росіян поступово зріс до 20 піхотних дивізій, 4 танкових бригад, 5–6 танкових полків і 4 полків штурмової артилерії. Але незважаючи на цю величезну перевагу, супротивнику, після того як було пробито й розтрощено 10-ту дивізію, не вдалося розділити наші формації, а також завадити частинам у боєздатному стані відступати з однієї стримувальної межі на другу. Командири тримали їх у руках, і витривалість фінського солдата лишалася незмінною.
Цей маневр нагадував відступ часів Зимової війни, але з тією різницею, що віддалі були довшими, а ночі — світлими. Ми знову опинилися на межі, де 1940 року зупинили штурм росіян. Тепер ми мали випробувати її на міцність у літніх умовах. ВКТ-лінія ще аж ніяк не була готова, але місцевість робила позиції вигідними. У наказі від 19 червня я апелював до почуття відповідальності війська й наголошував на тому, що майбутнє Фінляндії буде підважене, якщо ворогові вдасться пробитися крізь нашу лінію оборони, і що я покладаюся на фінського солдата, який, використовуючи місцевість, збере всю свою снагу і стоятиме непохитно.
20 червня почалася ще одна стадія бойових дій, якій були притаманні запеклі бої на всіх фронтах. У Східній Карелії росіяни перейшли до наступу, а на войовищі на Карельському перешийку здійснили невдовзі такий самий маневр через Виборзьку затоку, як і під час Зимової війни, коли він змусив нас украй напружити сили.
ВКТ-позиції на ділянці між Виборгом і Вуоксою завширшки близько 40 кілометрів захищали три дивізії і дві бригади, а на удвічі довшій лінії Вуокса–Суванто–Тайпале стояли дві дивізії й одна бригада. Усі ці сили, за винятком перекинутої зі Східної Карелії 20-ї бригади, яка боронила територію Виборга, брали участь в оборонних боях на перешийку. Резерви, які складалися з танкової дивізії й 10-ї дивізії, відведеної в запілля для поповнення, дислокувалися на заході від Виборга, куди, як ми гадали, буде спрямовано головний удар наступу. Ми нетерпляче чекали на додаткове підсилення зі Східної Карелії. З них 17-та дивізія була вже в дорозі, а 11-та і 6-та саме вантажилися у вагони для транспортування на 400 кілометрів. Питання було в тому, чи доїдуть вони вчасно і чи не перериватимуть їхнього руху налети авіації.