Таким чином ворог на західній ділянці ВКТ-позицій створив западину приблизно на 6 кілометрів углиб і спробував негайно нею скористатися. На всій новій межі 30 червня розгорілися шалені бої, але цього разу оборона встояла. Остання з одиниць, перекинутих зі Східної Карелії, 6-та дивізія під проводом відважного генерал-майора Вігми, який у цих боях героїчно загинув, вчасно прибула і зміцнила оборону під Іганталою. Великий наступ на ВКТ-позиції за участю загалом 16–17 дивізій було відбито. Сталося те, на що ми навряд чи сподівалися — такий підсумок можна вважати справжнім дивом. Цей фронт і надалі витримував усі атаки аж до кінця війни.
Однак спроби ворога пробити браму на південь Фінляндії цим не вичерпалися. Після того як було зупинено штурм на ігантальському напрямі, росіяни перейшли до атак понад Виборзькою затокою і під Вуосалмі на Вуоксенському фронті. Вони хотіли двобічним обхідним маневром пробити оборону між Виборгом і Вуоксою.
Перший із цих двох маневрів був, безперечно, небезпечнішим, адже від останнього тижня червня стало цілком очевидним, що росіяни і на морському фронті вдадуться до дій великими силами, які належали до 59-ї армії, нещодавно перекинутої на Карельський перешийок.
Перші атаки 1 і 2 липня в напрямі островів у гирлі Виборзької затоки було відбито. Водночас надійшли донесення, що на островах, розташованих вдалині від узбережжя, помічено велику концентрацію кораблів і що на східний берег Виборзької затоки прибуло додаткове підсилення. 4 липня, після дводенних боїв, острови було втрачено. Далі ми чекали наступу на узбережжя, захищали яке підрозділи берегової оборони й кавалерійська бригада.
5 і 6 липня ворог марно намагався здобути низку острівців, розташованих уздовж узбережжя, а увечері 7 липня розпочав масований штурм, відбитий після багатогодинних боїв, під час яких було потоплено чимало десантних суден. При цьому чудово попрацювала авіація. Супротивник зазнав у боях великих втрат. Тим часом трохи далі в морі транспортна флотилія чекала на створення плацдарму для десантування головних сил. Після того як 9 липня ще одна спроба закріпитися на узбережжі провалилася, десантні кораблі і транспортна флотилія попливли геть. Так було відвернуто паралітичну загрозу флангу й комунікаціям ВКТ-позицій, і при цьому не довелося кидати в бій усі приступні сили. Піхотні підрозділи й батареї берегової оборони заслуговують на особливу відзнаку за наполегливий опір, як і командувач військово-морських сил генерал-лейтенант Вальве — за передбачливі й самостійні дії.
Далі відбувся ще один важкий бій, аж поки ворог усвідомив, що йому доведеться заплатити занадто дорогу ціну, щоб здолати нас. Наприкінці червня — на початку липня було спостережено велике скупчення війська й техніки на Вуоксенському фронті південніше від Вуосалмі, де дорожня мережа на півночі від річки сприяла подальшому просуванню. 4 липня, за день до наступу через Виборзьку затоку, ворог вдався до атаки на плацдарм, розташований на південному березі Вуокси, утім не досяг мети. Унаслідок штурму, який відбувся назавтра, було втрачено частину наших позицій, а під час кривавих боїв у наступні дні плацдарм меншав і меншав, аж поки ворог усередині його пробився на берег річки. Вирішальний наступ розпочався 9 липня після величезного артобстрілу й бомбардування, а далі супротивник заходився форсувати річку широким фронтом під покровом димової заслони. Незабаром він закріпився на протилежному березі, а найближчими днями розширяв плацдарм на північ і схід. Попри контратаки, у яких брали участь сили, зняті з виборзької ділянки, ворога не вдалося відкинути за річку. Але з другого боку, він і не спромігся скористатися плацдармом для подальшого наступу. Атаки росіян за підтримки свіжого підсилення тривали аж до 20 липня, а далі набагато послабшали.
Так було стабілізовано фронт і на цій ділянці. Усі спроби переправитися через Вуоксу в її пониззі й форсувати межу Суванто–Тайпале було відбито.
У середині липня надійшли донесення про те, що ворог вивозить з Карельського перешийка гвардійські дивізії і більшість танкової й артилерійної маси. Ці сили він перекинув головно на балтійські фронти, що безпомилково свідчило: росіяни полишили думку добутися на південь Фінляндії. Після того відбувалися лише локальні атаки. Оборонці перешийка оговталися, а невдовзі з’явилася можливість зняти дві бригади й перевезти їх на войовище біля східного кордону.