У ті часи німці попросили повернути їм 122-гу піхотну дивізію й бригаду штурмової артилерії, що свідчило про їхню нагальну потребу в усіх військових ресурсах. Обидві частини добре впоралися із завданнями, особливо це стосується бригади, яка відважно допомагала долати багато криз на ВКТ-позиціях. На батьківщину вони поїхали наприкінці липня — на початку серпня.
Ілюстрацією того, наскільки мало було можливостей самостійно вибирати побратимів, є такий факт. Німецька дивізія біля Виборзької затоки воювала пліч-о-пліч з піхотним 200-м полком, зібраним з естонських добровольців. Вони стали під наші прапори, щоб збутися німецької влади, яка панувала на їхній батьківщині, і уникнути відряджання на чужі бойовиська в німецьких лавах. Коли бої перемістилися на естонський терен, добровольці попросили розформувати полк, щоб воювати далі на рідній землі. Відповідний наказ вийшов 16 серпня, і назавтра я мав нагоду висловити подяку цьому відважному полкові, коли делегація від нього прибула до Ставки.
Політику німців у балтійських країнах, як і взагалі на сході, безперечно можна назвати незбагненно короткозорою, адже вони навіть не надали автономії цим трьом балтійським націям, які влітку 1941 року зустрічали німецьке військо як визволителів і були готові брати участь у боях проти СССР. І взагалі поводження з естонцями, латишами й литовцями було далеко не найкращим. Від Фінляндії лунало чимало демаршів, з якими і я згоджувався, щоб домогтися змін. Наша позиція, щоправда, знаходила розуміння в німецькому командуванні, але позаяк визначальними були міркування націонал-соціалістичної партії, ці звернення нічого не давали. Німецька політика в балтійських країнах, поза всяким сумнівом, позбавила німецьку армію цінної підтримки.
Як я раніше зазначав, росіяни почали наступ у Східній Карелії одночасно з атакуванням ВКТ-позицій на Карельському перешийку. Ще до того, 16 червня, залишкам війська на свірській і мааселькській ділянках було наказано відходити до кордону, щоб їх не зачепив наступ, відбити який тепер здавалося неможливим. 18 червня широкий плацдарм на південному березі Свірі евакуювали, і ворог у це особливо не втручався. Коли росіяни три дні по тому переправилися через Свір у західній частині Олонецького перешийка, наше військо перейшло до стримувальних боїв. Те саме відбувалося й на мааселькській ділянці, де наступ розпочався 20 червня.
У Східній Карелії було споруджено кілька задніх позицій, які тепер дуже придалися. На свірському і мааселькському напрямах ми мали чотири дивізії й дві бригади, проти яких ворог атакував 11 дивізіями і 6 бригадами, що доповнювалися дужими авіаційними, танковими й артилерійними підрозділами. Головний удар наступу було спрямовано на приладозький сектор, де 23 червня відбулися найінтенсивніші оборонні бої, коли росіяни десантувалися між Туулосом і Вітеле. За підтримки дужих авіаційних формацій, танків-амфібій і вогню з канонірських човнів дві бригади перетяли шосейку, яка пролягала берегом Ладозького озера, і залізницю на місто Олонець. Після безрезультатних спроб знищити плацдарм нашим вдалося вибитися звідти частково навпростець, частково — новозбудованою дорогою.
На деяких інших напрямах теж виникли кризи, усі з яких було подолано. Ворог навчився використовувати лісисту місцевість, що неодноразово оприявнилося під час стримувальних боїв. Треба було вивести військо в боєздатному стані до У-лінії, яка пролягала від Піткяранти до Лоймолан’ярві і на якій, як і на ВКТ-лінії, ми потребували кожної дивізії.
Тут нам теж вдалося здійснити маневр. 10 липня, після 20-денних безперервних стримувальних боїв, головні сили Олонецької групи дісталися до У-лінії, де їм ще один тиждень довелося вкрай напружувати сили, щоб відбити шалені атаки. Так минула кульмінація наступу, адже й тут росіяни знімали свої елітні частини й чимало артилерії. Більшість цих сил вони перекинули до балтійських країн, а решту — до Іломантсі, а також у лісову глушину між Лоймолою й Толваярві.
На тих далеких теренах військо і далі наполегливо та непохитно воювало, й останній бій війни минув під знаком активної оборони. Після того як надійшло підсилення з перешийка, бойова група, яку очолював генерал-майор Рааппана, наприкінці липня — на початку серпня перейшла до наступу на сході від Іломантсі, де перетяла комунікації двох російських дивізій, відбивши всі спроби надати їм допомогу. Утім забракло сил на те, щоб завадити оточеним російським дивізіям, які зазнали великих втрат у живій силі й покинули більшість техніки, пробитися до своїх позицій. Те, як наснажила нашу стомлену армію перемога в Іломантсі, мало неоціненне значення.